Читати книгу - "Промінь"

Денис кивнув. Узяв собі соку з холодильника, підсмажив тости з нечерствіючого (пластилінового?) хліба.

— Я хотіла подивитися, що в них сталося, — Еллі крутила в руках телефон. — Чому все-таки… де вони взяли свій сенс. Але в мене очі… не повіриш… я стільки годин протупила в цей екран, що букви розпливаються. Не можу більше. Ти знав, що так буде?

Денис похитав головою, доливаючи сік у пластиковий стаканчик.

— Ти знав, — сказала Еллі. — Ти, звичайно… слухай, а ти є на «Фейсбуку»?

Він похитав головою, змазуючи підсмажений хліб маслом і медом.

— А де ти є, в яких соціальних мережах? Не знаю… тупо поштову адресу, телефон?

— Навіщо? Ти ж хотіла скоріше мене забути.

— Ден, — Еллі потупилася. — Крутішого за тебе я нікого не знаю. У ліжку ти юніор, але це поки що. А задатки в тебе… Як твоє прізвище, до речі, нагадай, щоб я знала, кого шукати?

— Заколупаєшся шукати Денисів Ніколаєвих.

— Чорт. Ти справді не хочеш потім зустрітися?!

Він подивився на неї через стіл. Вона поперхнулася кавою. Відвела очі, довго відкашлювалася, витерла губи серветкою:

— Може, поясниш мені, що в них сталося? Звідкіля сенс?

— Поздоровляю, учасники. Настав останній, тридцятий день, ви можете вплинути на екіпаж «Променя» востаннє, після чого буде підбито підсумки експерименту. Ознайомтеся зі статистикою.

Населення — 459. Щастя — 36 %. Цивілізованість — 88 %. Осмисленість — 91 %.

Славік лежав, розкинувшись на ковдрі, упевнено стискаючи в пальцях почищений банан, як дитина соску.

Голографічний «Промінь» висів над столом, мов у космосі. Прибуття не передбачалося. Минав час. Політ закінчено, посадки не буде.

— Ви готові до впливу?

— Так, — сказав Денис.

Еллі сиділа на своєму місці, стискаючи ручку великої валізи на коліщатах — неначе ця валіза була пропуском у нове, краще життя. Марго, у підкреслено-яскравій недбалій косметиці, в чорному обтислому платті здавалася привидом мертвого клоуна.

Змінилася картинка на екрані: висвітився рейтинг. Перший був Денис, другий Славік, третя Еллі, остання Марго. Денис дивився на знімки, зроблені в перший день експерименту: інші люди. Хіба що Славік… з його пробитою головою… мало змінився. Перший Славік.

Еллі, вловивши його погляд, широко всміхнулася, під її безтурботністю проглядала тривога: скоріше. Не підведи. Будь ласка.

— Ми готові впливати.

У рубці було тихо, і пахнуло пилом. Навпроти, в далекому кутку, досі стояли, рама до рами, картини, що зображують Прибуття: робота першого покоління. Босоніж на зелений схил, сходить далеке сонце, і жодного корабля в полі зору. Канон.

Горів вогник на старому мікрофоні, працював автономний зв’язок часів Аварії, десь там, у замку, озивався в динаміках її голос:

— Я хочу сказати важливе, екіпаж. Ми все-таки не кванти. Ми люди.

«Ми не кванти. Ми люди».

— Промінь, — сказав Денис, дивлячись на голограму, на мерехтливий космос, і йому на секунду здалося, що його затягує туди, несе, і зірки наближаються, кольорові і яскраві, як ніколи на Землі. — З цієї хвилини і назавжди…

«Навіть якщо ми опинилися в незвичайній для людей ситуації… Навіть якщо ми — симуляція, іграшки, моделі людей у змодельованому Всесвіті… Навіть якщо ми нікуди не летимо, й ніколи не досягнемо мети, і Прибуття для нас не буде…»

У Дениса перехопило горло. Він з жахом зрозумів, що не може говорити.

— Ден, тільки без патетики, — прошептала Еллі. — Пафос оф. Важілець униз…

«Ми можемо пожертвувати собою або іншими. Почати війну, і закінчити війну. Осудити або простити. Ніякий Промінь не може допомогти нам у цьому або перешкодити… І це значить…»

Він зробив паузу й змусив себе знову заговорити, долаючи спазм у горлі:

— Космічний корабель «Промінь»… перестає бути частиною експерименту. З цього моменту «Промінь» — автономний об’єкт в об’єктивному… реально існуючому Всесвіті. Ти більше не підкоряєшся ніяким впливам і не слухаєш нічиїх наказів!

— Дурень, — прошепотіла Еллі. — Думаєш, він прийме такі умови?! Вони суперечать основним…

— Виконую, — відгукнувся доброзичливий голос.

«… Це значить, що ми вільні».

— …ми вільні.

Вона вимкнула мікрофон і відкинулася на спинку старого пілотського крісла. Вона гадки не мала, слухали її чи ні. Прийде час — почують.

Розвіялась голограма над столом.

Вимкнулися статистика й рейтинг. Вирубалися телефони — Еллі дарма тицяла пальцем у свій екран.

— Шо таке? — запитав Славік зі свого лігва. — Світла нема?

Відчинились автоматичні двері — і ринулися зачинятись, але не зійшлися. Сіпнулися. Розійшлися зі стуком, знову спробували зійтися. Судомний, хворобливий рух.

— Бля, — сказала Еллі.

З’явившись на краю чутності, навалився звук сирени. І не однієї. Десяток сирен чи й більше, репетували, волали: рятувати нікого. Усе пропало.

Загуркотіли лопаті: наріс звук вертольота.

Еллі, підхопивши валізу, кинулася до виходу.

— Агов, — закричав Славік, — це шо таке? Це облава? Шо за фігня?!

Марго вибігла з залу вслід за Еллі, не озираючись. Денис не квапився. Підійшов до Славіка. Простяг йому склянку з соломинкою:

— Пий.

— Шо твориться? — Славік кліпнув. — Ми закінчили, так? Ми виграли? Мене не посадять?

— Пий, — повторив Денис.

Вертольотів було кілька: один, судячи зі звуку, висів прямо над будинком. Два чи три кружляли над територією. Денис прислухався: крізь рокіт моторів чувся, здається, голос у динаміку,