Читати книгу - "Місто карликів"

І майор Безпалий пив вино «Щаслива крапля» з травичками пані Аріадни.

Мабуть, не тільки він пив, чимало «сотрудніків» сиділи у своїх кабінетах із такими ж блаженними усмішками на відвиклих від такої міміки обличчях.

За зиму Роман трохи підживився передачами, які регулярно передавали батьки. Не дуже потерпав від холоду, бо мав досить теплих речей. Його не били на допитах. Слідчий якось дурнувато і майже ввічливо усміхався, перепитував по сто разів, де і як його було поранено, вислуховуючи завчену казочку про цигана, але свого не забував — товкмачив, як попка дурень, що його стаття — розстрільна, і тільки «чістосєрдечноє прізнаніє» та перелік якнайбільшої кількості «соучастніків» може схилити суд до заміни «висшої міри» на каторгу. Але не бив, не мордував, і на тім спасибі.

Нарешті прозвучало оте магічне слово: «Суд!» Роман сподівався, що буде суддя, прокурор, адвокат, свідки… Та де там! Викликали в кабінет. Якийсь капітан пробурмотів: «дело рассмотрено в закритом судебном засєданіі…», «обвінєніє» і статті УПК УРСР — 54/2, 54/10, 54/11 і «пріговаріваєтея к отбитію наказанія в ісправітєльно-трудових лагерях… с учьотом смягчающих вину обстоятельств… срок 15 лет… с пораженім в правах… срок 5 лет…»

Ці статті доведеться тепер йому вивчити напам’ять — це його «установочниє данниє», щоразу мусить називати прізвище, ім’я, по батькові та номери оцих статей та термін ув’язнення. 54/10, 54/11 — це не дуже страшно, тут майже всі такі — контрреволюційна агітація та пропаганда. А от 54/2 — важка, це — участь у збройному «бандитському» формуванні з метою повалення радянського ладу. За це — розстріл. А 15 років — це хіба «по малолітці».

Роман не був вражений. Навпаки, він чекав іншого — «вищої міри», розстрілу. Чи принаймні 25 років каторги. А п’ятнадцять плюс п’ять — загалом двадцять — не так вже й багато. Коли він вийде на волю, виповниться тридцять дев’ять. Всього лише тридцять дев’ять…

Аж цілих тридцять дев’ять… Вся його молодість, всі найкращі літа минуть там, десь на просторах Сибіру, в таборах, на засланні. В той час, коли ровесники женитимуться, народжуватимуть дітей, зустрічатимуть світанки з коханими, закінчуватимуть університети, працюватимуть, будуватимуть будинки для своєї сім’ї, ставатимуть відомими, поважаними людьми, він видобуватиме руду десь на півночі, або валитиме ліс, або загине у шахті. Чому? За що? Так хотілося дорікнути самому собі — і чого тебе, хлопче, понесло на Щастигору тієї ночі? Сидів би собі вдома і біди не знав! Та не дорікалося. Знав — і вдома б знайшли. Он майже всі, хто вчився разом із ним у гімназії — тут. Винен, не винен, значення не має. Мабуть, заповзялися винищити всю українську свідому молодь, щоб не залишилося навіть на розплід тих, хто чув слово «Декалог», хто вивчав нерадянську історію, хто знає словосполучення «українська державність». Заарештувати всіх, знищити всіх, щоб не виховали дітей «у націоналістичному дусі», щоб не передали наступному поколінню «націоналістичну заразу». А він хоч не задурно мучиться — він таки насправді допомагав повстанцям, він таки боровся! Саме усвідомлення себе не як невинної жертви, а як борця за свободу, якого жорстоко, але справедливо засуджено за участь у бандитському контрреволюційному «формірованіі», бо таки існувало і формування, і було воно контрреволюційним, хоч і не бандитським, давало сили перебути весь попередній і наступний жах.

Ці місяці неволі у Прикарпатській тюрмі потім згадуватимуться як найкращі — не надто суворий режим, власний одяг, часті передачі з дому, іноді звісточки, які передавали «надзіратєлі», звісно, не просто так, а за відповідну плату — як це відрізнялося від страшного Кам’янецького каземату!

І от він — етап.

Вокзал зовсім недалеко від тюрми. Але поведуть боковими вуличками, рано-вранці, коли немає людей. Побачити наостанок рідне місто, пройти його вулицями, нехай навіть у колоні в’язнів, нехай навіть на прощання — чи не щастя!

В’язнів вишикували на подвір’ї по п’ять в ряду, збили у колону, звеліли взятися попід руки.

— Садісь! — скомандував старший «надзіратєль».

Колона незграбно повалилася на землю, так і тримаючись попід руки.

— Встать!

Підвестися, тримаючись за руки, виявилося непросто.

— Садісь! Встать!

Це, мабуть, таке знущання, подумав Роман. Або тренування. Скоріш, тренування. Знав уже, що великі етапи так водять — при найменшій зупинці в дорозі — «Садісь!» незалежно від того, чи сніг, чи калюжа, чи болото. Щоб не утекли. А навсидячки не втечеш. Поки встанеш, конвой встигне покришити на капусту.

Є ще один спосіб — поставити етап навколішки. Це навіть більш для приниження, аніж для профілактики втечі. Але такий спосіб більше полюбляють у Росії. Для українців встати навколішки — це для молитви: глянув у небо, перехрестив лоба, і стій, проказуй «Вірую» скільки встигнеш до нової команди, ото й усієї біди, галичани в молитві приниження не відчувають. Навіть не цікаво. А от колишні комуністи, особливо офіцери — тих любо-дорого ставити на коліна, оце справжній кайф — ох, як їм болить приниження, ох, як їм, білогвардійцям, юнкерам і поручикам, що по кадетських корпусах вчилися, гірко колінкувата! А вже тим полковникам і майорам, що звикли командувати, а тим офіцерам, що фронти пройшли — ох, як їм, тим, що кулям не кланялися, ставати на коліна — в болото, в багно, в потоптання гідності…

Їх змусили майже бігти. Гуркіт черевиків та чобіт — глухий, ритмічний, відлунював вузенькими вуличками. Гавкали собаки, перегукувалися конвоїри. Не голосно. Щоб не зчиняти зайвого шуму, не привертати уваги. Але місто все одно не спало. То тут, то там за парканами, сховавшись