Читати книгу - "Мільйон на рулетці"

— Ви обіцяли повернути нам наші бабки, — нагадав Тоша.

— Причому під великі відсотки, — сказав Гоша.

— Пам’ятаю, — відповів я.

— Ну?

— Зараз? — запитав я. — Ми можемо запропонувати вам по двісті сімдесят тисяч.

— Зеленими? — поцікавився Гоша.

— Авжеж, — відповів я.

Але перш ніж вони встигли погодитися, я уточнив:

— А можемо у кінці гри дати удвічі більше.

Мені не було шкода грошей. Просто я хотів розраховувати на їхню допомогу до кінця.

— Ну то як?

— Згода, — сказав Гоша.

— Вирішено, — мовив Тоша.

І ми перейшли до справ.

Ми почали з покупок машин. Увечері в дворику нашого будинку стояло не тільки вольво Гоші, але і три новенькі іномарки: для мене, Мишка і Тоші.

Потім ми придбали зброю. Тепер, крім двох автоматів і кількох пістолетів, ми мали три туго набиті сумки з написом «Власність Збройних сил». Їх ми купили в біженців з гачкуватими носами з Гір біля Чорного Моря, які видавали себе за торговців апельсинами і кизилом на невеликому фруктово-овочевому ринку.

А вже потому поїхали до Ігоровича, щоб застати його, поки він не вирушив до «Золотого Дракона».

Нове житло Ігоровича знаходилося в старому будинку з п’ятьма зовсім недавно відреставрованими химерами на фасаді. На сходовому майданчику було лише двоє дверей, отже, нашому славному екстрасенсові належало як мінімум півповерху цього будинку.

— Подзвонимо? — запитав Тоша, витягаючи пістолет.

— Хто? — запитав жіночий голос через двері.

— Із «Золотого Дракона» до Олега Ігоровича, — мовив Тоша.

— Зачекайте хвилину, — сказала жінка і почала відмикати численні замки.

Тільки-но вона відчинила двері, Гоша миттєво приставив пістолет до її чола.

— Не кричи.

— Не буду, — прошепотіла жінка.

— Хто ти?

— Хатня господиня, — відповіла вона, — працюю погодинно.

— А де хазяїн?

— Приймає душ.

— Проведеш?

— Авжеж.

Ігорович не почув через шум води дзвінка — спокійнісінько наспівував якусь пісню і фиркав від задоволення.

— Почекаємо, — мовив Мишко, — а то якось незручно вриватися.

— Добре.

Ігорович освіжався і голився ще хвилин п’ятнадцять. Коли ж він нарешті вийшов і побачив нас чотирьох, які розташувалися в коридорі, то одразу спробував сховатися назад у ванну. Але, смикнувши за дверну ручку, Тоша відчинив двері, і Ігоровичу не залишалося нічого іншого, як сказати нам: «Здрастуйте».

Після цього він поставив зовсім ідіотське запитання:

— Ви до мене?

— Привіт, — кивнув Мишко, — до тебе. Невже ти не радий нас бачити?

У своїх виправданнях Ігорович був занадто банальним:

— Вони мене змусили…

— У мене ж діти…

— Я вже немолодий…

— Ти? — усміхнувся Мишко.

Він був молодший за Ігоровича на чотири роки і тому міг дозволити собі позбиткуватися з нього.

Відправивши домогосподарку на кухню, ми розмовляли з Ігоровичем у його обставленому громіздкими і темними меблями кабінеті.

Тоша з Гошею спустилися до машини, розмова велася, як-то кажуть, між своїми.

— Як же вони вирахували тебе? — запитав Мишко.

Ігорович мовчав.

— Та не соромся, розказуй.

Він сидів, схрестивши руки і втупившись у підлогу.

— Ти постійно був із нами. Ми працювали разом кілька років. Нікому з нас ніхто нічого не пропонував, — говорив Мишко. — А тут з’ясовується, що тебе залякували і вели з тобою переговори. Як? Коли? Я не розумію.

— Вони подзвонили мені…

— Куди? — усміхнувся Мишко.

— Добре, Ігоровичу, — сказав я, — розслабся, ми не прийшли тебе убивати. І не збираємося забирати в тебе гроші.

— Тоді чого ви хочете? — запитав він.

— Прийшли подивитися на тебе, — сказав Мишко.

— Почути, як твої справи, — продовжив я, — і передати через тебе привіт власникам казино. Адже це реально?

Ігорович ніяково знизав плечима.

— Отже, реально, — сказав я.

А Мишко мовив:

— Ну коли ти не хочеш з нами по щирості, не будемо ж ми рубати тобі пальці? Або квартиру палити?

— Не треба, — благально заквилив Ігорович.

— Та заспокойся, ми вже йдемо, — сказав Мишко, підвівся, кивнув мені: — Ходімо.

Одягнений у халат і взутий у капці Ігорович не міг повірити, що все обійшлося. Напевно, якби Мишко вдарив його кілька разів, він почував би себе значно краще. Щось було не так і, незважаючи на свій інтелект, що зашкалював усі рівні IQ, Ігорович не міг зрозуміти, навіщо ми прийшли до нього.

Мабуть, саме тому він запитав:

— То чого ви приходили?

— На тебе подивитися.

— І що?

— Переконалися, що ти живий, здоровий, забезпечений і ситий. Тобі добре і ми спокійні, — Мишко зробив крок у бік дверей. — Можеш не проводжати.

І раптом Ігорович збагнув:

— Ви приїхали у Місто, щоб відігратися?

Ми з Мишком перезирнулися, і я сказав:

— Угадав.