Читати книгу - "Мерзенна сила"

зник уперше, і десь дев’ять місяців про нього ніхто нічого не чув — словом, ні слуху, ні духу. Я став уже було думати, що він, мабуть, втопився, купаючись десь у морі чи в річці, аж раптом одного чудового дня він об’явився у себе в Кембриджі, проте тут-таки серйозно занедужав і потрапив до лікарні, де й провів цілих три місяці. Про те, де його носило стільки часу, він розповів тільки кільком найближчим друзям.

— І де ж він був? — зацікавлено спитала Джейн.

— Він сказав, — наголосив на другому слові МакФі, витягаючи із кишені свою табакерку, — що був на Марсі.

— Ви… ви маєте на увазі, він сказав це, коли хворів? Він марив? — вражено перепитала Джейн.

— Та ні. Він і зараз так каже. Думайте, що хочете… але це його слова.

— Я йому вірю, — рішуче мовила Джейн.

МакФі страшенно зосереджено, наче то була справа надзвичайної ваги, добув із табакерки пучку тютюну, а тоді повів далі:

— Я переповідаю вам самі лишень факти, нічого більше. Отже, він розповів нам, що його викрали і вивезли на Марс професор Вестон із таким собі Дивайном — тепер відомим як лорд Фіверстоун. Там, тобто, як ви розумієте, на Марсі, доктор Ренсом утік від викрадачів і якийсь час блукав сам-один.

— Там же немає життя, правда?

— В цьому питанні ми можемо покладатися виключно на слова нашого господаря — інших свідчень у нас немає. Ви, безперечно, розумієте, пані Стадок, що навіть тут, на Землі, зі свідомістю людини, яка довго перебуває у цілковитій самотності, наприклад, мандрівника-одинака чи якогось дослідника, можуть відбуватися доволі дивні речі. Я чув, що в такому стані можна взагалі геть забути, хто ти і що ти.

— Думаєте, йому могло примаритися те, чого насправді не існує?

— Я нічого не думаю, — сказав МакФі, — я просто переповідаю те, що чув, — і не більше. Отже, доктор Ренсом розповідає, що там у згоді між собою живуть найрізноманітніші створіння; можливо, саме тому він і перетворив свій дім на такий-ото звіринець… ну, але зараз не про це мова. Так от, ще наш господар каже, що зустрів там зокрема вельми, гм, незвичайних істот, які зараз нас із вами найбільше й цікавлять. Він називає їх елділами.

— Це якісь такі тварини?

— Пані Стадок, ви пробували коли-небудь підібрати точне визначення слова «тварина»?

— Та ні, не пригадую… Тобто, я хотіла спитати, вони, ті істоти… вони розумні? Вміють говорити?

— Еге ж, уміють. Вони й справді, як ви кажете, розумні, хоч це слово можна трактувати по-різному…

— Отже, це і є марсіяни, так?

— Якщо вірити нашому господарю, то якраз марсіянами вони і не є. Часом вони перебувають на Марсі, проте назагал живуть у відкритому космосі.

— Але ж там немає повітря!

— Я тільки переповідаю вам те, що чув від доктора Ренсома. Він стверджує, що повітря їм не потрібне, бо вони не дихають. Крім того, вони, за його словами, не розмножуються і не помирають. Як бачите, навіть якщо припустити, що загалом ця розповідь правдива, останнє твердження на власний досвід не опирається.

— На що ж вони тоді подібні?

— Я тільки переповідаю…

— Тобто, як вони виглядають?

— Навряд чи я зумію відповісти на це запитання, — похитав головою МакФі.

— А вони часом не велетенські? — ледь не мимоволі вирвалося у Джейн.

МакФі прочистив носа, а тоді сказав:

— Властиво, пані Стадок, веду я ось до чого: доктор Ренсом стверджує, що відтоді, як він повернувся на Землю, ці істоти не раз його відвідували. Отже, це те, що стосується першого зникнення. Минуло трохи часу, і він зник вдруге; його не було понад рік, і потім він розповів, що побував на Венері, куди його доправили ті ж таки елділи.

— То вони живуть і на Венері?

— Даруйте, але це ваше запитання свідчить про те, що ви не зовсім мене зрозуміли. Ці істоти взагалі не живуть на планетах. Якщо припустити, що елділи справді існують, то доведеться уявити собі, що вони, скажімо, ширяють у глибинах космосу, час від часу опускаючись на якусь планету… десь так, як птахи сідають на дерево. Доктор Ренсом розповідає, що деякі з них до певної міри пов’язані з тією чи іншою планетою, та все ж там не живуть. Вони просто істоти зовсім іншої природи.

На пару секунд у кімнаті запала мовчанка, а тоді Джейн запитала:

— Наскільки я розумію, до нас вони налаштовані приязно?

— Господар вважає, що так, але є один важливий виняток.

— Який?

— Елділи, які з давніх-давен пов’язані з нашою планетою. Схоже, нам дуже не пощастило з паразитами. І це, властиво, підводить нас до суті справи.

Джейн чекала, що буде далі, щиро дивуючись, чому всі ті дивовижі не особливо її й дивують. МакФі мав, либонь, справжній дар говорити про такі неймовірні речі абсолютно незворушно і безпристрасно.

— Словом, — продовжував він, — або в нашому домі справді бувають істоти, про яких я вам допіру розповів, або всі ми страждаємо від галюцинацій. Саме елділи повідомили нашому господарю — принаймні, він так стверджує — про змову, спрямовану проти людського роду; більше того, саме вони радять йому, як із цією змовою боротися… якщо це, звісно, можна назвати боротьбою. Певна річ, здоровий глузд підказує, що варто поцікавитися, як він збирається перемогти таких могутніх ворогів, сидячи тут і поливаючи грядки та дресируючи ведмедів. Повірте, я не раз ставив йому це запитання. Відповідь завжди одна: ми чекаємо наказу.

— Від елділів? То це їх він має на увазі, коли говорить про своїх зверхників?

— Цілком можливо, хоч у розмовах