read-books.club » Детективи » Подвійне дно 📚 - Українською

Читати книгу - "Подвійне дно"

177
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Подвійне дно" автора Алла Сєрова. Жанр книги: Детективи. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 73 74 75 ... 79
Перейти на сторінку:
сказати…

Слухавка відповідає короткими гудками. Розгнівана Віронька, мабуть, на голові поб’є хороброму полковникові телефонний аппарат — коли він таки з’явиться додому.

— Нічого не кажіть, — він підозріло дивиться на нас. — Чого це вам так весело?

— У вас чудова дружина. — Рудий всміхається. — А кажете…

— То не дружина. То теща.

Ми з Рудим від реготу мало зі стільців не попадали. Отож, є ще дива на світі. Коли теща, не дай боже, помре, Слісаренка і його тиху дружину кури загребуть, не інакше.

— Добре, йдіть відпочивати. Ранком вас чекатиме спецрейс — приватний літак.

— Ви знущаєтесь? Скоро почне розвиднятись. І куди ми полетимо тим літаком? Та ще й у такому вигляді?!

— У Бонн. Ви ж маєте отримати спадщину, хіба ні? — Слісаренко всміхається. — Я вже подбав про всі документи, та вигляд у вас обох… Маєте рацію, нема коли відпочивати. Ходімо.

Ми виходимо з кімнати і простуємо довгим коридором.

— Скажіть мені, тільки правду: ви справді вбили тоді тих двох, у Березані?

Що це, підступ? Він хоче отримати готове визнання вини? Ні, пане полковнику, даремні сподівання. Колись ми четверо побожились, що ніколи, жодній людині не скажемо правди. Ми винесли вирок і виконали його. Згідно наших уявлень, вбивці мали бути покарані, та якщо закон не зробив цього, то ми й самі — закон.

— Ну, що ви, полковнику! Як ви могли таке про нас подумати! Просто їм страшенно не хотілось шукати справжнього вбивцю, от і хотіли повісити все на нас, та не вийшло.

— Чудово. Так ви й маєте відповідати. Та хай там як, але я визнаю: зрозуміти вас можна.

— Уявлення не маю, про що це ви говорите?

Він тільки всміхнувся, скоса глянувши на мене. Ти не дуже зиркай, бо Рудому це не сподобається. Але я люблю таких міцних блондинів, нема де правди діти.

— А що тепер з Носиком?

— Сидить у слідчого. Йому є про що розповісти, і рано чи пізно він розкаже нам усе. Тут адвокатів не буде.

— До речі, а що це тут у вас таке?

— Повірте мені, Лізо, вам краще не знати.

— Ну й добре. Не дуже й хотілось.

— Хотілось дуже, та нічого не вийде. Можливо, потім якось… Я маю подумати. Ну, ось, прийшли.

Кімната обладнана під спальню. Я з надією визираю, чи не зблисне десь нікельований кран душу — о, я вже його бачу!

— Рудий, я перша в душ!

— Лізо, чекай, може…

Та що там — «може», коли по мені бігають цілі табуни мікробів? Це огидно, просто огидно, як погано, що немає чистого одягу, та все одно мило тут чудове, може, навіть шампунь десь є. Ось, таки є, хоч і не той, яким я користуюсь, та що я хотіла?

— Ось, чистий одяг.

Я підстрибую з несподіванки. Дівка зайшла зовсім нечутно, та ще вода шумить.

— Що?!

— Чистий одяг, кажу. Ваш заберу, піде на знищення, він все одно непридатний. У кишенях щось є?

— Не знаю. Мабуть, ні.

— Купайтесь, приємного вам дня.

Де ж, приємного дня! Як я не спала ні хвилини, а ще я голодна, а Рудий чекає своєї черги і я не можу постояти під водою стільки, скільки хочеться. А ще помер Олесь, а ще… ще нас хотіли вбити… і Стася теж поранили через мене. І хтозна ще, чому з Іркою так сталось. І скільки людей загинуло…

— Лізо, негайно припини сльози. — Рудий хоче витягти мене з-під струменів, та я не хочу, бо вода змиває сльози. — Припини негайно, чуєш?!

— Вони всі… загинули через мене… всі! Що тепер, Вадику? І Корбут, і Климковські, і Стась, і той, сутенер, і Деберц, і Сашко — всі вони загинули через мене! І Олесь теж. Може, й Ірка… Як тепер мені жити, Вадику?

Він заходить під душ, одяг прилипає до нього. Я тільки відчуваю, як він заспокійливо обіймає мене, та ні, цей номер не пройде. Адже поки тривала гонитва, я якось не задумувалась, а тепер, коли все позаду… Як мені жити з цим?

— Не треба плакати, Лізо. Ти трохи оговтаєшся і зрозумієш — твоєї вини немає. А Стась живий, зазнач. Ну а ті всі загинули, бо так чи інакше були причетні до тебе, але не з твоєї вини. То двоє жадібних недолюдків перетворили твоє життя на пекло — може, вони вважають, що гроші виправдають їх існування? Вони просто так бачать життя, багато хто так його бачить. До чого тут ти?

— Не приймається. Я маю подумати.

— Подумай, чого ж. А зараз виходь, я теж хочу скупатися.

Я йду до кімнати і перевдягаюся. Непоганий костюм, але мені не дуже подобається колір — якийсь нудний, зеленкуватий. Ат, яка різниця. Головне, розмір мій. Що ще думати? Ось моя сумка, треба її впорядкувати. До речі, оця золота ручка таки повернеться до власника. Маю надію побачити Андерса. Ох і морди в них будуть! На це варто буде поглянути. Власне, якщо вже чесно, то нікого, окрім Олеся, мені не шкода. Але він міг мені довіритись тієї ночі, та не став — що ж, то був його вибір. Та мені все одно шкода його. А більше — нікого. Стася не рахую, він живий. Ірка… Ірка все зробила для того, щоб опинитись у багні. Все, я знову стала сама собою. Нема чого розпускати соплі. Життя — класна штука, навіть восени. От якби ще зими спекатись… А вже завтра — перше грудня. Чорт, за кілька днів на роботу! Чи ми впораємось?

— Ну, що, готові? — Слісаренко оглядає нас і залишається задоволеним. — Зовсім інша справа, тепер ви не схожі на волоцюг. Добропорядна пара. Час їхати, літак чекає.

— А ви теж полетите? — а як же Вірочка, красеню? Вона ж тебе зі світу зживе.

— Я нізащо не пропущу такого. — Слісаренко мружиться, як ситий кіт.

Машина везе нас сонними вулицями. Ще темно, та вікна вже освітлені, люди збираються на роботу. Я пам’ятаю, як жахливо вставати зранку, йти в душ, а він колеться, голова болить і найбільше хочеться, щоб настав Апокаліпсис і весь світ провалився десь поглибте. Тоді, може, якось можна буде виспатись. Я ще й за це не люблю зиму — за оці темні незатишні ранки.

— Проходьте, будь ласка.

Нас ведуть, оминаючи кордон з детектором металу. Це й добре, я не люблю, коли хтось торкається моїх речей — хто-зна, які там мікроби на чужих руках, або навіть грибок! Та сьогодні нас не чіпають запопадливі митники. Слісаренко веде нас до невеличкого

1 ... 73 74 75 ... 79
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Подвійне дно», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Подвійне дно"