Читати книгу - "Дві Вежі"

диму? — зойкнув Сем і помчав до місця події. На бігу йому здалося, ніби хтось свиснув. Може, це птахи? Свист долинав від озерця. Потім знову свиснули, вже з іншого боку. Сем побіг щодуху. Виявилося, що від тліючої гілки зайнялася суха листяна підстилка, а від неї — свіжа трава. Сем похапцем затоптав багаття, розкидав попіл, прикрив вигоріле місце сирим дерном. Потім поспішив до Фродо.

— Чули, начебто свистіли зараз? — запитав він. — Може, то птахи лісові, або хтось їх наслідував. Розумієте, я там надимив трохи. Якщо помітять, ніколи собі не пробачу! Хоча в мене і можливості такої не буде…

— Тихо! — шепнув Фродо. — Здається, я чую розмову.

Гобіти зав'язали, закинули за спину свої торби на випадок втечі, заповзли поглибше під буйнолистату папороть і залягли. Сумнівів не залишалося: людські голоси, приглушені, але виразні, чулися дедалі ближче.

— Тут! — сказав хтось. — Звідси йшов дим. Тут ми їх і впіймаємо, мов кролика в сильце. З'ясуємо, хто такі.

- І порозпитуємо, — додав інший голос.

Четверо чоловіків з чотирьох боків увійшли в зарості. Ані бігти, ані ховатися вже не можна було. Сем і Фродо підскочили, спина до спини, і вихопили мечі. Те, що вони побачили, їх дуже здивувало, однак люди здивувалися куди більше. То були високі молодці, усі з мечами в піхвах, [239] двоє мали важкі списи, а у двох інших були луки на повний їхній зріст; у сагайдаках постукували довгі стріли з ясно-зеленим оперенням. Тканина одягу — зелена і бура, різних відтінків — напевно, дозволяла крастися лісом непоміченими. Навіть руки були прикриті зеленими рукавичками, а голови — каптурами та масками; тільки світлі серйозні очі дивилися з прорізів. Фродо мимоволі згадав Боромира.

— Знайшли, але не тих! — здивовано сказав один. — Але кого, власне?

— Вони не орки, — сказав інший, відпускаючи рукоять меча, за яку був схопився, коли блиснуло Жало.

— Ельфи? — з сумнівом припустив третій.

— Які там ельфи, — заперечив четвертий, мабуть, ватажок. — Ельфи давно покинули Ітіліен. До того ж, ельфи, як розповідають, напрочуд гарні собою.

— Отже, ми особливою красою не відзначаємось, так я зрозумів? — образився Сем. — Дякую за комплімент. Коли обговорите нашу зовнішність, будьте ласкаві повідомити, хто ви такі і чому порушуєте відпочинок втомлених мандрівників?

Той, що здавався ватажком, сумно посміхнувся:

— Я — Фарамир, капітан прикордонної сторожі Гондору. Тут нині не подорожують заради задоволення, а бувають лише слуги Білого або Чорного Замків.

— Ми нікому не служимо, — відрізав Фродо. — Ми дійсно прості мандрівники, хоча Фарамир, здається, не вірить цьому?

— Тоді назвіться і відповідайте, що вам тут потрібно, — сказав Фарамир. — У нас є свої справи, розпатякувати нам ніколи. І, до речі, куди подівся третій?

— Третій?

— Так, той, що ховався над струмком, тільки ніс стирчав. Здаля видно — недобра тварюка! Чи то нова порода орків, чи їхній прислужник? Він вислизнув від нас, як лис.

— Я не знаю, куди він дівся, — відповів Фродо. — Це наш випадковий попутник, я за ним не стежу і не відповідаю за нього. Якщо вам пощастить його зловити, не кривдьте його — це нещасне, жалюгідне створіння. А що стосується нас, то ми — гобіти з Гобітона в Гобітанії. Наша батьківщина лежить далеко звідси на північний захід. Мене [240] звуть Фродо, син Дрого, а це — Семіум, син Хемфаста, достойний гобіт, у мене на службі. Ми йдемо з Рівенделлу, інакше знаного як Імладрис…

Щойно Фродо вимовив цю назву, Фарамир здригнувся і помітно занепокоївся.

— З нами було семеро товаришів, — продовжував Фродо, — одного ми втратили в Морії, з іншими розлучилися на Причальному Лузі біля водоспадів Раурос; серед них було ще двоє гобітів, гном, ельф і двоє людей, Арагорн і Боромир з Мінас-Тіріта…

— Боромир? — разом вигукнули всі четверо.

— Боромир, син Денетора? — перепитав капітан. — Якщо ви не брешете, це важлива новина! Можливо, вам невідомо, що Боромир, син Денетора, був нашим проводирем, головою Сторожі Білої вежі! Ми оплакуємо його зникнення… Яким же чином ви познайомилися? Говори, тільки швидше, сонце вже високо.

— Чи пам'ятаєте ви загадкове пророкування, через яке Боромир подався в Рівенделл?

«У Імладрісі судилося вам

Зламаний меч віднайти…»

— Звичайно, пам'ятаємо, — здивовано відповів Фарамир. — Якщо ви його знаєте, вам, мабуть, можна вірити!

— Зараз зламаний меч носить згаданий мною Арагорн, — закінчив Фродо. — А напіврослики — це ми.

— Бачу, — задумливо відповів Фарамир. — Принаймні, вам ця назва пасує. А що розуміти під «Прокляттям Ісілдура»?

— Це поки що таємниця, — мовив Фродо, — але згодом з'ясується.

— Що привело вас у ці землі, вкриті Тінню? — Фарамир указав рукою на гори, не називаючи їх. — Нам потрібно докладніше переговорити, однак зараз ми дуже поспішаємо. До речі, ви навряд чи зайшли б сьогодні далеко, по дорозі або бездоріжжям. Ще до полудня тут спалахне бій. Вам довелося б обирати між смертю або швидкою втечею до Андуїну. Я залишу при вас охорону, так буде спокійніше і вам, і мені. Розум застерігає від того, щоб занадто вірити випадковим зустрічам у тутешніх місцях. Але якщо я повернуся, ми ще поговоримо. [241]

— Хай вам щастить, — низько вклонився Фродо. — Хоч би що ти про мене думав, я — друг усім ворогам Спільного Ворога. Ми пішли б за тобою, якби могли чимось допомогти вам, велетням, і якби дозволила моя справа. Чекаємо на вас із перемогою!

— Я мало чув про напівросликів, але, бачу, ви знаєтеся на чемному поводженні, - відповів Фарамир. — До зустрічі незабаром!

Гобіти знову посідали, але обговорювати нічого не стали. Поруч з ними в глибокому затінку від лавра залишилися двоє гондорців. Вони стягли свої зелені маски — сонце вже припікало, — і Фродо побачив їхні обличчя, невеселі, горді, але привітні: світла шкіра, темне волосся, ясні очі. Вони розмовляли між собою напівголосно, спершу загальною мовою на якийсь стародавній лад, потім своєю — і Фродо з подивом упізнав ельфійські слова. Він здогадався, що перед ним дунадани, нащадки вихідців з далекого Заходу.

Фродо спробував навіть заговорити, але вони відповідали уникливо й обачно. Вони звалися Маблунг і Дамрод, їхні пращури і родичі жили в Ітіліені, поки Ворог його не захопив. З таких людей Денетор створював загони, що потай переправлялися через Андуїн (як саме, вони не пояснювали) і знищували зграї орків та інших лиходіїв, що нишпорять між Рікою та Похмурими Горами. і

— Звідси до східного берега Андуїну близько десяти ліг, — сказав Маблунг. — Ми нечасто заходимо так далеко. Сьогодні справа особлива: ми повинні влаштувати пастку для харадримів, будь вони неладні!

— Кляті вояки з Півдня! — додав Дамрод. — Колись Гондор і Харад були