Читати книгу - "Республіка Шкід"

Трапилося ще — пішли у відпустку найкращі халдеї — Костолмед і Олмикпоп. Еланлюм розгубилася зовсім, уже не могла керувати, стримувати дисципліною Содом і Гоморру…

Почалися нестримні крадіжки. Крали рушники, ковдри, черевики.

Юнком намагався боротись, але при першій же спробі підручні Гужбана побили Фінкельштейна і пригрозили. Пантелєєву та Янкелю, що розкажуть усій Шкіді про кофе й Пірль Уайт.

Якось прийшов до Пантелєєва Голий пан. Він дружньо ставився до Пантелєєва, любив його і говорив по-людськи.

— Боюсь я, Льонько, — сказав він. — Наші напад на «Скороход» готують, треба сторожа вбити… Їй-бо… Я маю вбивати…

Зблідлий гімназистик Голенький розповідав:

— Я. Та я… Потім прийде в їдальню Вікмиксор та скаже: «Хто вбив?» — так я б не витерпів, істерика би зі мною сталася, закричав би…

Голий плакав брудними сльозами, морщився, як котеня…

— Ну нічого, — втішав Пантелєєв, — ти ще не пропав… Вилізеш…

А колись сказав:

— Записуйся в Юнком.

Здивувався Голий, не повірив.

— А хіба приймуть?

— Спробуємо.

Повів Льонька Пана на юнкомські збори, сказав:

— Ось, Старолинський хоче записатися в Юнком. Правда, він тут накоїв усякого, але кається, і, крім того, у нас не комсомол; організація своя, дефективна, і вимоги свої.

Прийняли в кандидати. Стаж кандидатський призначили досить довгий і зобов'язали порвати з Гужбаном.

Але Гужбаи не охолов. Зробивши одне діло, він брався до іншого. Покінчивши з ПЄСТ, вивіз стекла з аптекарського магазину, зрізав у шкільних убиральнях фанові свинцеві труби. Одної ночі в Шкіді пропали всі електричні лампочки — осрамівські, світлановські і дивізорні — довгі, як снаряди тридюймової гармати.

Зараза ширилася по всій Шкіді. Покровський ринок, безпатентні вуличні торговки тремтіли від зухвалих хлопчачих нападів.

Це в ті дні співала обводненська шпана пісню:

З Достоєвського рвонув

І по вулицях гайнув…

Ось підходить до Покровки,

А там баби, дві торговки,

Лають так, що просто сміх,

Достоєвців геть усіх,

А найбільше їх сисця –

Ламца-дріца а-ця-ця…

Це в ті дні школа, здавалося, пройшовши величезний шлях, відступила назад.

ПЕРШИЙ ВИПУСК

У вітряну ніч. — Без плацкарти й сну. — В Пітері. — Еланлюм доповідає. — Біля прикритого абажура. — Остракізм. — Нерадісний випуск. — Знову стукотять колеса.

Вовком вила за вікном вітряна ніч, стукотіли на стиках колеса, над дверима тьмяно блимала в ліхтарі свічка. Поруч у сусідньому купе, за стіною, хтось без угаву співав:

Була хуга, вила, вила,

Вогника — піде,

Коли мати породи-ила

Бідного мене…

Співав, не замовкаючи, довго й нудно; і тільки пізно, коли стояли в Твері — паровоз пити пішов, — замовк: мабуть, заснув… За вікном завивала на всі голоси вітряна ніч, а в купе хропіли — студент з обмотками на ногах, дама у зношеному траурі і уфімський татарин з дружиною. Хропіли всі, а татарин до того ще присвистував носом і зітхав у сні.

Вікмиксорові спати не хотілося. Вдень він трохи поспав, а тепер сидів нерухомо у кутку, в напівтемряві, і, прикрившись від світла ліхтарів, думав…

Думки повзли нерівні, незв'язні, тягнулися туди, в той бік, куди крутилися колеса вагонів, — до Пітера, до Шкіди.

За місяць з'їзду Вікмиксор ще дужче полюбив Шкіду, зрозумів, що Шкіда — його дитя, яке він хоче й любить доглядати. Що там? Чи все гаразд, чи не трапилося чого? Знає Вікмиксор, що все може трапитися: Шкіда — дитина-виродок, покластися на неї важко. А саме тепер і момент небезпечний: багато «необроблених», нових дефективників прийшло перед самим Вікмиксоровим від'їздом…

Що ж там?..

Думав Вікмиксор… А потім задрімав. Снилися — Мінін на Критій площі, «Літопис», Еланлюм, хлопці в шкільній їдальні за чаєм, вивіска на М'ясницькій — «Головчай», доповідач поголений, з вусами вниз, на з їзді соцвиху і знову Шкіда — Японець з гербом-соняшником у руках, Юнком…

Потім усе змішалося. Вивіска на М'ясницькій попала в «Літопис», «Літописом» розмахував голений доповідач соцвиху, до шкільної їдальні ввійшов кам'яний Мінін… Вікмиксор заснув.

Розбудив студент:

— Вставайте, товаришу… Пітер.

Вставати не хотілося. Позіхаючи, спустив ноги, підняв пальто, що впало на підлогу.

Коли вийшов на майдан, — радість забилася в грудях. Теплим, рідним видалося все — пітерські візники, газетярі, носії. І навіть Олександр III з «вінцем безсмертного безслав'я» видався, красунем.

Над Петроградом вставав ранок.

Було не жарко. Вікмиксор хотів сісти в трамвай, але трамвая довго не було, і він вирішив іти пішки. Скинув пальто й пішов, по Ліговці, по Обвідному до школи. Дужче, ніж доти, непокоїло питання: що там?

На Обвідному, біля електричної станції, каталі возили по сходнях на баржу тачки з вугіллям. Вікмиксор постояв, подивився, як чорне вугілля, падаючи в залізне черево баржі, сяяло кришталевими скалками, подивився на воду, що блищала накипом нафти, потім згадав — що там? — і пішов швидше.

Сонце вперто лізло вгору, було вже жарко, золота сковорідка стояла тепер біля Новодівочого монастиря.

♦

Еланлюм сиділа, Вікмиксор стояв, хмурився, слухав. В його очах уже не було усмішки.

— Ах, Вікторе Миколайовичу, я з сил вибилася, я нічого не могла зробити, я стомилася…

Вікмиксор стояв, опираючись на шифоньєрку. Мовчав. Слухав. Еланлюм розповідала:

— Цей Долгорукий… Він невиправний, він рецидивіст, він страшний…

Вікмиксор мовчав. У його очах усмішка ставала розгубленою, сумною, майже розпачливою.

Потім довго сидів у себе в кабінеті за масивним столом і, прикривши абажур, думав:

«… Долгорукий безнадійний?.. Не може бути, що в п'ятнадцять років хлопець безнадійний… Щось не використано, якийсь засіб забуто…»

Висунув шухляду стола, вийняв коричневу панку з написом: «Характеристики в-ців».

Знайшов і відклав одну.

… Сивер Долгорукий… Злодій. Крав у приюті для дітей артистів, крав у товаришів… Дитбудинок № 18… Крав… Царськосельська гімназія. Крав, вигнано… Вчився погано… Інститут для дефективних підлітків… Крадіжка, втеча… Лавра…

А все-таки щось іще не використано. Що ж?!

І ось знайшов, згадав забуте. Трудове виховання!

Праця, фізична праця… Вона в майстернях і фабричних цехах, біля домни, біля плуга, біля трактора «Фордзон». Праця — найкращий вихователь на землі, вона зможе зробити те, чого не змогли зробити люди з книгами…

До неї вирішив звернутися Вікмиксор по допомогу, коли справа здавалася вже безнадійною.

Того ж дня, стомлений, метався він з губвно у земвідділ, з земвідділу в профос. Доводив, переконував, а переконавши, повертався в Шкіду і, піднімаючися по сходах, наспівував: