Читати книгу - "Пригоди бравого вояка Швейка"

Карпатах цілі батальйони переходили до ворога: двадцять восьмий полк, одинадцятий полк. Цей останній був укомплектований солдатами з Пісецької округи. В передреволюційній задушливій атмосфері рекрути з Воднян з’явилися в армію з чорними гвоздиками з марлі. Повз пісецький вокзал у телячих вагонах проїздили солдати з Праги і шпурляли назад сигарети та шоколад, які приносили їм дами зі світського пісецького товариства.

Нещодавно проїздив один маршовий батальйон, і кілька пісецьких євреїв верещали: «Heil! Nieder mit den Serben!»[81] Їм за це вліпили по кілька таких запотиличників, що вони тиждень не могли показатися на вулиці. Хоч ці епізоди ясно доводили, що австрійський гімн «Боже, цісаря храни нам», який грали органи по всіх костьолах, це тільки жалюгідна позолота і лицемірство, — з жандармських постів надходили вже відомі відповіді на анкети «а 1а Путім»[82]: усе, мовляв, у найкращому порядку, ніде ніхто не агітує проти війни, настрій населення — Ia, патріотичний запал — Ib.

— Ви не жандарми, а звичайні поліцаї, — любив говорити ротмістр Кеніг під час своїх інспекційних об’їздів. — Замість того щоб загострити свою пильність на тисячу процентів, ви самі перетворюєтесь на худобу.

Зробивши таке зоологічне відкриття, він додавав:

— Вилежуєтеся вдома на печі та думаєте: «Mit ganzem Krieg kann man uns Arsch lecken…»[83]

Далі він завжди перелічував усі обов’язки нещасних жандармів, робив доповіді про загальну ситуацію і повчав, як усіх треба прибрати до рук, щоб справді був зразковий порядок. Після такого змалювання блискучого зразка жандармської досконалості, спрямованого на зміцнення Австрійської імперії, починалися погрози, дисциплінарні слідства, переміщування і лайки.

Ротмістр був твердо переконаний, що тільки він стоїть на сторожі й щось рятує, а всі жандарми з підлеглих йому жандармських постів — це ледача банда, егоїсти, падлюки, брехуни, шахраї, які взагалі ні на чому іншому не розуміються, як тільки на горілці, пиві й вині. А тому що в них мала платня, вони, щоб мати можливість заливати більма, беруть хабарі, поволі, але неухильно розхитуючи Австрійську імперію. Єдиною людиною, якій він довіряв, був вахмістр із його окружного жандармського управління. Але й той у шинку завжди говорив: «Ну й насміявся ж я сьогодні знову з нашого старого бовдура».

* * *

Ротмістр вивчав донесення жандармського вахмістра з Путіма про Швейка. Перед ним стояв жандармський вахмістр Матейка і з досадою думав: «Поцілував би ти мене в уста малинові з усіма твоїми донесеннями», — бо саме в цей час унизу в пивниці на нього чекала партія в «шнопса»[84].

— На днях я вам, Матейко, казав, — промовив ротмістр, — що найбільший йолоп, якого я будь-коли бачив, — це жандармський вахмістр з Протівіна, але, як свідчить це донесення, його набагато перевершив вахмістр з Путіма. Солдат, якого привів сюди цей негідний п’янюга сержант, причому вони обидва були зв’язані між собою, як собаки, — зовсім не шпигун, а звичайнісінький дезертир. Ну й дурниць він тут понаписував, таж навіть і маленька дитина відразу зрозуміє, що цей дурень був п’яний, як папський прелат. Приведіть сюди цього солдата, — наказав він, ще раз перечитуючи рапорт з Путіма. — Ще ніколи в житті я не бачив такого нагромадження нісенітниць. І до того ж він посилає цього підозрілого під конвоєм такої тварюки, як його сержант. Ні, вони ще мало мене знають. Я їм покажу, почому пуд лиха. Вони, поки тричі на день із страху передо мною не напустять у штани, думають, що в мене на голові можна кілки тесати.

Ротмістр почав розводитись про те, що жандарми тепер саботують усі накази й тому пишуть такі донесення; відразу видно, що кожен вахмістр з усього робить собі жарти, аби тільки справу ще більше заплутати.

Коли начальство звертає їхню увагу на можливе проникнення в округу шпигунів, жандармські вахмістри починають фабрикувати цих шпигунів цілими пачками, а якщо війна триватиме ще якийсь час, то з усього апарату створиться одна величезна божевільня. Хай з канцелярії телеграфують до Путіма, щоб завтра вахмістр з’явився в Пісек. Він уже йому з голови виб’є цю «величезну подію», про яку вахмістр пише на початку свого рапорту.

— З якого полку ви втекли? — привітав ротмістр

Швейка.

— Ні з якого.

Ротмістр поглянув на Швейка і, побачивши на його спокійнісінькому обличчі цілковиту безтурботність, спитав:

— Звідки ви взяли цю форму?

— Кожний вояк, коли приходить до армії, дістає форму, — відповів Швейк з лагідним усміхом. — Я служу в дев’яносто першому полку, і я не тільки не втік зі свого полку, але навпаки.

Слово «навпаки» він вимовив з таким наголосом, що ротмістр скорчив жалісну міну і спитав:

— Як так «навпаки»?

— Справа дуже проста, — щиро сказав Швейк. — Я йду до свого полку, я його шукаю, а не тікаю від нього. Я не хочу нічого іншого, тільки якомога швидше дістатися до свого полку. Мене вже й самого це починає хвилювати, коли подумаю, що, мабуть, віддаляюсь від Чеських Будейовиць, а там на мене чекає весь полк. Пан вахмістр у Путімі показував мені на карті, що Будейовиці лежать на півдні, а він замість цього обернув мене носом на північ.

Ротмістр махнув рукою, немов хотів сказати: «Він витіває ще гірші речі, ніж обертає людей носом на північ».

— Отже, ви не можете знайти свій полк, — сказав він, — ви йшли його шукати?

Швейк пояснив йому всю ситуацію. Назвав Табор і всі місця, якими йшов до Будейовиць: Мілевсько — Кветов — Враж — Мальчин — Чижова — Седлець — Гораждовиці — Радомишль — Путім — Штекно, Стракониці, Волинь, Дуб, Водняни, Протівін і знову Путім.

З величезним запалом Швейк змалював свою боротьбу з долею, як він прагнув дістатися, незважаючи на перешкоди, до свого Дев’яносто першого полку в Будейовицях і як усі його зусилля були марні.

Говорив з вогнем, а ротмістр машинально креслив олівцем на клаптику паперу зачароване коло, з якого бравий вояк Швейк ніяк не міг вирватись, шукаючи свій полк.

— Це була геркулесова праця, — сказав нарешті ротмістр, з цікавістю слухаючи Швейкові скарги на те, як це його злостить, що він так довго блукав і не міг дістатися до свого полку. — Напевно, це було незвичайне видовище, коли ви кружляли навколо Путіма.

— Все було б уже вирішено, — докинув Швейк, — якби не цей пан вахмістр у його нещасному Путімі. Він взагалі не спитав навіть, як мене звати, який мій полк, і все уявляв собі чомусь дуже дивним. Таж він повинен був дати наказ відвезти мене до Будейовиць, а в казармах йому б сказали, чи той