Читати книгу - "Сповідь"

зазнав і його лих. Моя утихомирена душа могла б відлетіти без жорстокого усвідомлення людської несправедливості, що отруює і життя, і смерть. Я міг би тішитися думкою про те, що залишуся жити в кращій половині свого єства, а отже, і не зовсім помру. Якби я не турбувався про її долю, я помер би так само просто, як відійшов би до сну, але самі тривоги мої були породжені любов’ю і ніжністю, і цим стримувалася їхня гіркота. Я говорив їй: «Ви тепер берегиня всього мого єства; зробіть так, щоб я був щасливий». Двічі чи тричі, коли мені було особливо зле, я вставав уночі і плентався до неї в кімнату, щоб дати їй кілька порад щодо її подальшого життя, сподіваюся, правильних і розсудливих, але найбільше сповнених моєї турботи про її долю. Сльози, які я виливав поряд з нею і разом з нею, сидячи на її ліжку і тримаючи її руки в своїх, зміцнювали мене, начебто були моєю їжею і моїми ліками.

У таких нічних розмовах минали години, і я повертався до себе в кращому стані, ніж раніше. Задоволений і заспокоєний обіцянками, які вона мені давала, я засинав з миром у серці, покладаючи всі надії на Провидіння. Маючи стільки причин ненавидіти життя, після стількох бур, що перетворили моє існування на тягар, я бажав, щоб смерть, яка повинна припинити його, була б для мене такою ж нестрашною, як у ті хвилини!

Завдяки турботам і увазі, ціною неймовірних зусиль матуся врятувала мене, і, звичайно, тільки вона одна могла це зробити. Я мало довіряю лікуванню наших медиків, зате дуже вірю в цілющі турботи справжніх друзів, адже найкраще ми робимо те, від чого залежить наше щастя.

Неможливо собі уявити почуття солодше, ніж те, яке ми відчули, коли були повернені одне одному. Наша взаємна прихильність від цього не зросла, та це було й неможливо, але набула якоїсь особливої задушевності, особливої зворушливості у своїй простоті. Я став цілком її створінням, її дитиною, більше, ніж якби вона була мені рідною матір’ю. Самі того не помічаючи, ми стали нерозлучними, наше існування зробилося ніби єдиним. Ми відчували, що не тільки необхідні, а й достатні одне для одного, ми звикли не думати ні про що стороннє і обмежили своє щастя і всі свої бажання лише взаємним володінням, мабуть, єдиним на світі. Таке злиття було не коханням, а чимось істотнішим, що не залежало від чуттєвості, статі, віку, зовнішності, а від усього того, що робить нас самими собою і втрачається лише тоді, як ми припиняємо своє існування.

Чому ж наслідком такої безцінної кризи у стосунках не стало щастя для неї і мене? На втіху собі, можу сказати, що не з моєї вини. Не було в цьому і її провини, принаймні свідомої. Доля визначила наперед, щоб її непереможні схильності незабаром знову оволоділи нею. Але це фатальне повернення відбулося не відразу. Йому передував, дякувати Небу, короткий і драматичний проміжок часу, що закінчився не з моєї вини, і я не можу дорікнути собі в тому, що погано ним скористався.

Хоча я видужав від тяжкої хвороби, але ще не відновив своїх сил. Мої груди ще боліли, лихоманка й далі виснажувала мене. Мені хотілося лиш одного: скінчити життя поряд з тією, що була мені дорога, підтримати її в добрих її намірах, дати їй відчути, в чому полягає справжнє щастя, і зробити її життя щасливим, наскільки це залежало від мене. Але я бачив, я відчував, що наша постійна самотність у цьому похмурому і сумному будинку врешті-решт стане теж сумною. Засіб позбутися цього знайшовся ніби само собою. Матуся вважала, що мені необхідно пити молоко, і вирішила відправити мене для цього в село. Я погодився, але за умови, що й вона поїде разом зі мною. Її не довелося довго вмовляти, залишалося лише вибрати місце. Наш садок у передмісті, власне кажучи, не був заміським; оточений будинками та іншими садами, він зовсім не мав сільської привабливості. До того ж після смерті Ане ми розлучилися з цим садом з міркувань ощадливості, оскільки у нас більше не було бажання розводити там рослини; до того ж інші плани змусили нас відмовитися від нього майже без жалю.

Тепер, скориставшись огидою до міського життя, я запропонував їй зовсім покинути місто і влаштуватися в приємній самоті – у якому-небудь маленькому будиночку, досить віддаленому, щоб відвадити настирливих відвідувачів. Якби вона погодилася, рішення це, підказане нам нашими добрими ангелами, забезпечило б нам щасливі і спокійні дні до тієї самої хвилини, коли смерть назавжди розлучила б нас. Але не така доля була нам призначена. Матусі, котра прожила у достатку, ще належало пережити всі муки убозтва і злигоднів, щоб вона могла залишити життя, не надто шкодуючи за ним. А я, зазнавши в долі своїй усіх можливих лих, мав би одного разу перетворитися на приклад для кожного, хто, натхненний любов’ю до суспільного блага і справедливості і сильний лише своєю правотою, наважиться відверто говорити людям правду, не вдаючись до інтриг і не покладаючись на захист покровителів.

Матусю зупинив нещасливий страх. Вона не зважилася покинути свій поганий будиночок, боячись розсердити домовласника. «Твій план оселитися в сільській глушині чудовий і дуже мені подобається, – мовила вона, – але й там нам доведеться на щось жити. Покидаючи свою в’язницю, я ризикую позбутися шматка хліба, і, коли ми залишимося вбогими серед наших лісів, ми будемо змушені повернутися по хліб у місто. Щоб не мати потреби повертатися, не будемо покидати його остаточно. Платитимемо невеличку пенсію графу де Сен-Лорану, щоб він залишив мені мою власну. Пошукаймо який-небудь притулок, досить віддалений від міста, щоб можна було мирно там жити, і досить близько від нього, щоб повертатися щоразу, коли це буде потрібно». Так і зробили. Після нетривалих пошуків ми зупинилися в Шарметі, маєтку пана де Конзьє, розташованому неподалік від Шамбері, але так відокремленому, наче він був за сто льє від міста. Між двома досить високими пагорбами на північ і на південь тягнеться долина, а в глибині її, звиваючись між каменів і дерев, протікає маленький струмок. Уздовж цієї долини на схилах розкидані будиночки, дуже привабливі для кожного, хто любить усамітнені й дикі куточки. Оглянувши два-три будиночки, ми вибрали нарешті найгарніший з них, що належав дворянинові на службі, панові де Нуаре. Будинок виявився дуже зручний. Перед ним був сад, розташований терасами, нагорі виноградник, унизу фруктові дерева, навпроти невеликий каштановий гай, зовсім