Читати книгу - "Скрут"

Ілаза заплющила очі. Коней він, принаймні, не мучить. З кіньми він чесний… Імовірно, коні йому нічим не дошкулили.

— Пані…

Лицар повільно підвівся. Голос у нього напружено дзвенів:

— Пані…

Він дивився на обплутане тіло тварини. Несхибно, уважно; два короткі погляди праворуч і ліворуч — і знову на кінський труп. Швидкий кидок убік; Ілаза здригнулася, та лицар тільки припав до землі, сторожко поводячи оголеною зброєю.

Але ж не схоже, щоб він розгубився, подумала Ілаза здивовано. Будь-хто інший давно промочив би свої шкіряні штани — а цей, здається, знає, чого й звідки очікувати. Начебто щодня воює з величезними павуками на деревах… Цікаво, а чи пережив хто сутичку зі скрутом?

Лицар знову рушив до Ілази — на ледь зігнутих ногах, боком; його оголена зброя оглядалася разом із ним.

— Скільки ж вам заплатили… — сказала Ілаза пошепки. Мабуть, не найбільш вдалі слова — але мовчати було несила.

Лицар гордовито підняв голову, на мить забув про свій хижий пругкий крок:

— Я не за гроші… Поки на землі є ще безневинні жертви…

— Вони завжди будуть.

Спочатку Ілазі здалося, що нарешті подав голос той, у гіллі; далі вона зненацька виявила, що слова належать їй.

— Поки є на землі безневинні жертви, — губи її поповзли до вух у жорстокій посмішці, — щиросердні дурні, такі, як ось ви, множитимуть їхнє число… Тому що ви самі зараз станете, в свою чергу, безневинною жертвою. Слідом за своїм скакуном.

Ілаза думала, що лицар переміниться на обличчі, але він тільки коротко зітхнув, ніби йому бракувало повітря. І продовжував свій танець м’яко, скрадливо, ковзаючи поглядом по кронах над головою.

— Ви знаєте, що таке «скрут»? — запитала Ілаза глухо.

Лицар не відповідав.

— Від цього залежить ваша доля! — вигукнула Ілаза вимогливо і владно. — Якщо знаєте — говоріть!

Лицар глянув на неї — миттєво, щоб негайно перескочити поглядом на високе дерево навпроти.

— Скрут… — промовив він хрипко, — скрут, це… чудовисько, на яке перетворюється людина… жертва зрадництва.

Ілазі здалося, що павутиння, яке стягувало її, послабшало. Трішечки.

— Як? — перепитала вона пошепки.

Лицар здригнувся. Рвучко зупинився; обличчя його, підняте до прихованого гіллям неба, здавалося пласким і жорстким. Маска, дерев’яна маска.

— Скрут… людина? — видихнула Ілаза.

Лицар не відповідав. Вона побачила, як уздовж шиї в нього прокотився гострий кадик.

— Скрут — жертва зрадництва? — губи в неї ледь ворушилися. — Теж… безневинна жертва?

Ілаза зрозуміла, що сміється. Дуже важко сміятися, коли висиш у павутинні. Та й сміх у неї вийшов якийсь кепський, неприродний, він неначе багато чогось обіцяв; здається, лицар навіть злякався того сміху — куди більше, ніж раптової втрати свого коня.

— Безневинна жертва, — промовила Ілаза крізь сміх. І відразу, без переходу, іншим голосом: — Відпустіть мене.

Земля плавно рушила їй назустріч. Вона випустила лицаря з уваги — на час, який знадобився, щоб вивільнитися з обвислого павутиння й повернути до життя затерплі ноги.

По тому вона знову побачила його обличчя. Як і раніше, нерухоме, ніби маска; очі ще побільшали — хоча це навряд чи могло здатися можливим — і втупились у звільнену Ілазу майже з марновірним жахом:

— Ви…

— Нехай він піде, — попросила вона пошепки, й лицар, здається, зрозумів, що вона розмовляє не сама з собою.

— Нехай він піде, — Ілазин голос зробився благальним. — Нехай він піде, нехай він…

— Тепер він точно нікуди не піде, Ілазо.

Лицар смикнувся. Лицар завмер, схожий на краба з двома різновеликими крицевими клішнями; лицар напружено дивився вгору, намагаючись визначити, звідки чується голос.

— Йди, Ілазо.

Їй нічого не лишалося, крім безпорадних сліз — та очі залишалися сухими й нерухомим було обличчя. Вона зробила крок до лицаря — той сахнувся, ніби побачив отруйну змію.

— Нічого, — сказала вона, силкуючись посміхнутися. — Нічого страшного… Ви — не безневинна жертва; ви, принаймні, герой і, хоч би як ви вмерли — вмрете героїчно… з переконанням, що світ поділяється на безневинних жертв і винних катів… А якщо я скажу, що вони раз у раз міняються місцями… ви мені не повірите… І не треба.

Безгучно впали тенета. Обплутуючи лицаря відразу зусібіч, накриваючи згори та підсікаючи знизу, не залишаючи лазівок; лицар миттю був би позбавлений усіх шансів — якби за частку секунди до цього не злетів у красивому стрибку, ніби розстелився в повітрі.

Ілаза роззявила рота. Ніколи раніше не бачила, щоб люди рухалися з такою незбагненною швидкістю; лицар, як їй здалося, був у кількох місцях відразу, його меч, схожий швидше на шпагу, розмазався в повітрі.

Він тепер не нагадував танцюриста — швидше акробата, ярмаркового гімнаста; зі спритністю, недоступною звичайному воїнові, лицар ухилявся від кинутих тенет, пірнав під джгути з павутиння, перестрибував їх, викручувався, вислизав, крутився дзиґою; нарешті одне полотнище, особливо велике й тому не дуже щільне, спіймало лицаря в обійми, — тоді Ілаза зрозуміла, навіщо йому зброя.

Легкий меч закрутився, мов млинове колесо; бойова криця з натугою продиралася крізь волокна гігантського павутиння, та вигнутий кинджал, схожий швидше на гак, виявився моторнішим — лицар бив і батував, схожий одночасно на метелика в польоті й різника за роботою. Не вірячи власним очам, Ілаза побачила, як тріщить, розповзається, осідає неохайними жмутами невразливе колись сіре полотнище.

Вона опустилася на коліна. Те, що відбувалося, здавалося сном; лицар хвилину тому виглядав жалюгідним невдахою, та нині раптом перетворився на непереможного казкового велета. Невже?

Далі сталася пауза; лицар знову завмер у своїй неперевершеній позиції, клапті розсіченого павутиння ледь помітно погойдувалися на вітрі, мов краї роздертої фіранки…

Стрибок. Туди, де щойно стояла людина, дзвоном упала міцна, непрозора сітка; лицар ухилився, і в його руці дивним чином виявився короткий метальний ніж.

Невловимий рух; Ілаза не побачила, як він кинув ножа, та в плутанині гілля, там, куди полетіло широке лезо, їй почулося коротке зітхання. Здавлене зітхання болю.

Лицар метнув знову — майже в ту саму точку, трохи нижче; третій ніж так і залишився в його руці. Він завмер у бойовій позі, повільно поводячи головою — праворуч, ліворуч, знову праворуч; Ілазі пригадалася сова. Сова може вивернути голову так, що очі виявляться на потилиці…

Лицар кинув третього ножа.

Цього разу Ілаза розгледіла все до останнього руху. Ніж вилетів із долоні метальника, й лицар подався за ним усім тілом, кинувся за ним усією своєю волею, сам бажаючи летіти крізь листя і пронизувати живе тіло; він був незвичайно красивий цієї миті — одухотворений, легкий, очі в нього натхненно виблискували. Ілаза замилувалася