Читати книгу - "Глибоко під водою"

Вона витягла з мене таке, чого я не хотів їй казати. Я знав, що мушу зупинитися, але не міг. Я знав, що мене засмоктує туди, звідки я не вилізу. Я знав, що дію безрозсудно. Ми припинили бачитися на Млині, позаяк починалися шкільні канікули й Ліна часто бувала вдома. Натомість ми ходили на нашу дачу, до будинку Вордів: я знав, що це ризик, але готелю поблизу не було, то куди ж ми могли піти? Мені ніколи не спадало на думку, що я маю припинити бачитися з нею; тоді це здавалося неможливим.

Мій батько гуляє на світанку, так що я уявлення не маю, чого він там опинився удень. Але він там з’явився і побачив мою машину; він чекав за деревами, доки Нел пішла, а потім побив мене. Він повалив мене на землю і бив ногами в груди й плечі. Я згорнувся, захищаючи голову так, як я давно навчився. Я не чинив опору, бо знав, що він зупиниться, коли сам вважатиме за потрібне і коли знатиме, що я більше не витримаю.

Потім він забрав мої ключі й відвіз мене додому. Гелен шаленіла від люті: спочатку сердилася на мого батька через побиття, а потім на мене, коли він пояснив причину. Я ніколи не бачив, як вона сердиться, раніше такого не бачив. То був єдиний раз, коли бачив її у гніві, холодному й моторошному, і я почав уявляти собі, що вона може зробити, якщо схоче помститися. Я уявив, як вона пакує торби й іде, як звільняється зі школи, публічний скандал, гнів мого батька. Таку помсту з її боку я уявляв собі. Але я помилявся.

Ліна

Я задихалася. Я ковтнула стільки повітря, скільки могла — і садонула йому ліктем під ребра. Його скрутило, але він і далі притискав мене до столу. Мене нудило від його гарячого дихання на обличчі.

— Занадто гарна для тебе, — не вгавала я, — вона була занадто гарна для тебе, занадто гарна, щоб ти її торкався, занадто гарна, щоб ти її їбав!.. Ти, гівна кусок, коштував їй життя! Не знаю, як ти взагалі можеш вставати зранку, іти на роботу, як ти можеш дивитися в очі її матері…

Він дер мені шию цвяхом, і я заплющила очі й приготувалася.

— Ти не уявляєш, як я страждав, — сказав він. — Поняття не маєш!

Тоді він хапонув мене за волосся і щосили смикнув, потім раптом відпустив так, що я гахнулася головою об стіл, і я нічого не змогла вдіяти: я заплакала.

Марк відпустив мене і встав. Відійшов на кілька кроків назад до іншого боку столу так, щоб добре бачити мене. Він стояв і дивився — і мені найдужче хотілося просто крізь землю провалитися. Що завгодно — тільки не оце: воно стоїть і дивиться, як я плачу. Я встала. Я ревла, як дитина, що загубила пустушку, і він почав говорити:

— Перестань! Перестань, Ліно. Ну не плач так. Не плач так. — І це було дивно, бо тоді він теж заплакав, і знову й знову повторював: — Ну не плач, Ліно, не плач…

Я зупинилася. Ми дивилися одне на одного всі в сльозах і шмарклях, і він ще тримав той цвях у руці й сказав:

— Я не робив цього. Того, що ти думаєш. Я не чіпав твоєї матері. Я думав про це. Я думав про те, що щось із нею зроблю, але я не зробив.

— Ви зробили, — сказала я. — У вас її браслет, ви…

— Вона підійшла до мене, — сказав він. — Після того, як Кейті померла. Вона сказала мені, що я повинен зізнатися. Заради Луїзи! — Він розсміявся. — Неначе їй дійсно не було насрати. Неначе вона не срала на всіх із високої гори. Я знаю, чому вона хотіла, щоб я зізнався. Вона почувалася винною, що якісь думки вклала в голову Кейті, вона відчувала себе винуватою, і хотіла, щоб хтось іще взяв на себе провину. Вона хотіла повісити це все на мене, егоїстична стерва.

Я дивилася, як він крутить той цвях у руках, і уявляла собі, як на нього кидаюся, вириваю той цвях і заганяю йому просто в око. У роті в мене пересохло. Я облизала губи, відчула смак солі.

Він вів далі.

— Я попросив її дати мені якийсь час. Якщо я говоритиму з Луїзою, мені просто потрібно обдумати, що сказати, як пояснити це. Я умовив її. — Він подивився на цвях у руках, а потім на мене. — От бачиш, Ліно, мені не потрібно було нічого робити з нею. З такими жінками — такими, як твоя мати, — треба діяти не через насильство, а через їхнє марнославство. Я знав таких жінок раніше, оцих старших жінок, яким перевалило за тридцять п’ять, які втрачають вигляд. Вони хочуть відчувати себе бажаними. Відчаєм від них несе за милю. Я знав, що маю зробити, навіть якщо від такої думки в мене мороз поза шкірою. Я повинен перетягти її на свій бік. Зачарувати її. Спокусити її. — Він зробив паузу, витер рот тильним боком долоні. — Я думав, що, можливо, я б сфотографував її. Скомпрометував її. Погрожував би, що принижу її. Я думав, що, може, тоді вона дасть мені спокій у моєму горі. — Він трохи задер голову. — Такий був мій план. Але потім втрутилася Гелен Таунсенд, і мені вже не було чого робити.

Він відкинув цвяха. Я спостерігала, як той підскочив на траві й налетів на стіну.

— Про що ви? — спитала я. — Що ви маєте на увазі?

— Я скажу. Скажу. Тільки… — Він зітхнув. — Ти знаєш, я не хочу завдавати тобі болю, Ліно. Я ніколи не хотів робити тобі боляче. Я мусив ударити тебе, коли ти на мене напала в будинку — що ще я міг зробити? Але я не робитиму цього знову. Ну якщо ти сама мене не змусиш. Гаразд?

Я не сказала нічого.

— Ось що мені від тебе треба. Мені потрібно, щоб ти повернулася до Бекфорда, щоб сказала в поліції, що втекла з дому, що їхала