Читати книгу - "Відьмак. Володарка Озера"

в те непросто було повірити — здивувало її виглядом цілком ідилічним. Над спокійною, лінивою річкою, що текла серед похилених над водою верб, вільх і дубів, поряд із мостом, що поєднував береги гарною кам’яною аркою, серед мальв стояла корчма, крита соломою, поросла диким виноградом, плющем і в’юнком. Над ґанком колихалася вивіска, на якій були золочені літери. Літери, для Цірі абсолютно чужі. Але на вивісці також виднівся досить вдалий малюнок кота, тож вона вирішила, що це корчма «Під чорним котом».

Запах їдла, який ішов від корчми, просто-таки зневолював. Цірі довго не замислювалася. Поправила меч на спині й увійшла.

Усередині було порожньо, тільки за одним зі столів сиділи троє чоловіків, що виглядали, наче селяни. Вони навіть не глянули на неї. Цірі сіла в кутку спиною до стіни.

Корчмарка, товстенька жіночка в чистенькому фартуху й рогатому чепці, підійшла й про щось запитала. Голос її звучав брязкітливо, але мелодійно. Цірі показала пальцем на відкритий рот, похлопала по череву, після чого відірвала один зі срібних ґудзиків куртки, поклала його на столі. Побачивши здивований погляд, уже збиралася відривати другий, але жінка стримала її жестом і словами, що сичали, але були милозвучними.

Еквівалентом ґудзика виявилася миска густої овочевої юшки, глиняне горнятко з квасолею й шинкою, а також шматок хліба та жбан розведеного вина. За першою ложкою Цірі подумала, що, певно, розплачеться. Але опанувала себе. Їла поволі. Насолоджувалася.

Корчмарка підійшла, задзижчала питально, приклала щоку до складених разом долонь. Чи зостанеться на ніч?

— Не знаю, — сказала Цірі. — Може. У будь-якому разі дякую за пропозицію.

Жінка всміхнулася та пішла на кухню.

Цірі розстібнула пояс, сперлася спиною на стіну. Вирішувала, що робити далі. Місце — особливо порівняно з кількома останніми — було симпатичним, спокушало залишитися тут трохи на довше. Утім, вона знала, що занадто велика довіра може виявитися небезпечною, а відсутність настороженості — згубною.

Чорний кіт, точнісінько такий, як на вивісці корчми, з’явився невідомо звідки, потерся об її литку, вигинаючи хребет. Вона його погладила, кіт легенько буцнув лобом їй у долоню, усівся та почав вилизувати собі хутро на грудях. Цірі дивилася.

Бачила Ярре, що сидить біля вогнища в колі якихось підозрілих на вигляд халамидників. Усі там гризли щось, що нагадувало шматки деревного вугілля.

— Ярре?

— Так треба, — сказав хлопець, дивлячись у полум’я вогнища. — Я читав про те в «Історії воєн», у творі авторства маршала Пелліграма. Так треба, коли батьківщина в небезпеці.

— Що треба? Гризти вугілля?

— Так. Саме так. Мати-батьківщина кличе. А частково з особистих спонукань.

— Цірі, не спи в сідлі, — говорить Йеннефер. — Ми під’їжджаємо.

На будинках міста, до якого вони під’їжджають, на всіх дверях і воротах виднілися великі хрести, намальовані білою фарбою чи вапном. Клубочився густий смердючий дим, дим від кострищ, на яких палять трупи. Йеннефер, здається, цього не помічає.

— Я мушу причепуритися.

Перед її обличчям, між вухами коня, висить дзеркальце. Гребінець танцює в повітрі, причісує чорні локони. Йеннефер користується тільки чарами, узагалі не використовує рук, бо…

Бо її руки — лише кривава маса.

— Мамусю! Що вони тобі зробили?

— Устань, дівчино, — говорить Коен. — Опануй біль і стань на гребінь! Інакше впіймаєш переляк. Хочеш до кінця життя помирати зі страху?

Його жовті очі недобре світяться. Він позіхає. Його гострі зуби блискають біло. Це зовсім не Коен. Це кіт. Чорний кіт…

Марширує довга, на кілька миль колона війська, над нею гойдається й хилитається ліс списів і знамен. Ярре також марширує, на голові він має круглий шолом, на плечі — піку, таку довгу, що мусить тримати її з усіх сил обіруч, інакше вона його переважить. Гримлять барабани, дудонить і гуркотить вояцький спів. Над колоною кружляють ворони. Багато ворон…

Берег озера, на пляжі шматки піни, викинутий гнилий очерет. На озері острів. Башта. Зубчаста верхівка, прикрашений наростами машікулів стовп.

Над вежею вечірнє небо, воно темнішає, блищить місяць, світлий, наче перерубаний навпіл талар. На терасі дві жінки в кріслах, загорнуті в хутро. Чоловік у човні…

Дзеркало й гобелен.

Цірі смикається, підводить голову. Навпроти, за столом, сидить Ередін Бреакк Ґлас.

— Ти не можеш не знати, — говорить він, вишкірюючи в усмішці свої рівні зуби, — що тільки відтягуєш неминуче. Ти належиш нам, і ми тебе отримаємо.

— Авжеж!

— Ти повернешся до нас. Трохи помандруєш часами й місцями, а потім потрапиш на Спіраль, а на Спіралі ми тебе дістанемо. До свого світу й свого часу ти не повернешся вже ніколи. Зрештою, уже й пізно. Ти не маєш до кого повертатися. Люди, яких ти знала, уже давно померли. Могили їхні заросли травою й запали. Їхні імена забуто. Як і твоє ім’я.

— Брешеш! Я не вірю!

— Твоя віра — то твоя особиста справа. Повторюю: ти скоро потрапиш на Спіраль, а я вже буду там чекати. Але ж потайки ти саме того й прагнеш, me elaine luned.

— Ти, певно, мариш!

— Ми, Ен Елле, відчуваємо такі справи. Ти мною зацікавилася, ти прагнула мене та боялася того прагнення. Ти прагнула й надалі мене прагнеш, Сіреаель. Мене. Моїх рук. Мого дотику…

Вона підхопилася, відчувши дотик: сильно, перекинувши кухоль, на щастя, уже порожній. Схопилася за меч, але відразу заспокоїлася. Була в корчмі «Під котом», мабуть, заснула, задрімала над столом. Рука, яка торкнулася її волосся, належала пухкенькій господині. Цірі не дуже любила такого штибу фамільярності, але жінка випромінювала чуйність і доброту, на які не можна було відповідати неґречністю. Вона дозволила погладити себе по голові, з усмішкою вислухала мелодійну, дзенькітливу мову. Була заморена.

— Я мушу їхати, — сказала нарешті.

Жінка всміхнулася, співучо задзенькотіла. «Як це стається? — подумала Цірі. — Чому це приписати, що в усіх світах, місцях і часах усіма мовами й говірками те єдине слово завжди звучить зрозуміло? І завжди схоже?»

— Так. Мушу до мами. Моя мама на мене чекає.

Корчмарка провела її надвір. Ще до того, як Цірі опинилася в сідлі, раптом міцно обійняла її, притиснула до пухкого бюсту.

— До побачення. Дякую за гостинність. Кельпі, уперед.

Вона поїхала прямо на горбатий міст над спокійною річкою. Коли підкови кобили задзвонили по камінню, озирнулася. Жінка все ще стояла перед корчмою.

Концентрація, кулаки біля скронь. У вухах шум, наче всередині морської мушлі. Блиск. І раптово м’яке темне ніщо.

— Bonne chance, ma fille![24] — крикнула їй услід Тереза Ляпін, корчмарка з корчми «Au Chat Noir»[25] у Пон-сюр-Йонні біля шляху, що вів із Мелуна до Осера. — Щасти на шляху!

* *