Читати книгу - "Засліплення"

У дружини, коли вона почула цю зухвалу брехню, відібрало мову.

— Я можу заприсягти, — закричала, щойно оговтавшись, вона, — що за ці двадцять років я не була з жодним чоловіком, окрім нього!

Фішерле розчаровано розвів перед Кіном руками:

— Повійниця, яка не була з жодним чоловіком!

На слові «повійниця» він скинув угору брови. Від такої наруги жінка заридала ридма. Тепер важко було зрозуміти, що вона каже, але складалося враження, ніби вона нарікає через якусь пенсію.

— Ось бачите, тепер сама зізнається. — Фішерле знов ожив. — Як ви гадаєте, від кого в неї пенсія? Від одного пана, котрий навідує її щопонеділка. У моєму помешканні. Ви знаєте, бабисько змушене складати фальшиві присяги. А чому воно змушене складати фальшиві присяги? Тому що бабисько саме фальшиве! А тепер я питаю вас: чи могли б скласти фальшиву присягу ви? Чи міг би скласти фальшиву присягу я? У жодному разі! А чому? Тому що обидва ми маємо розум. Ви коли-небудь бачили, щоб розум був фальшивий? Я — ні.

Жінка ридала дедалі гучніше.

Кін щиро погоджувався з ним. Зі страху він не важився спитати в себе, бреше Фішерле чи каже правду. Відколи ця жінка сіла за їхнім столиком, будь-який неприязний випад супроти неї, байдуже з чийого боку, обертався для нього порятунком. Як тільки вона попросила його зробити їй подарунок, він зрозумів, хто перед ним: ще одна Тереза. Він мало що тямив у звичаях цього закладу, проте в одному сумніву не мав: ось уже двадцять років тут чистий дух у нужденному тілі силкується піднестися над брудом свого оточення. Зробити це Тереза не дає. Він зазнає безкінечних злигоднів, але вперто спрямовує свій погляд туди, куди поривається свавільний розум. Тереза так само вперто тягне його назад у бруд. Він відкладає гроші — не через те, що дріб’язковий, душа в нього широка; вона, щоб він не покинув її, пускає все на вітер. Вхопивши світ духу за крихітний краєчок, він нестямно тримається за нього, немовби боїться втопитися. Шахи — то його бібліотека. Про всілякі галузі він заводить мову тільки через те, що розмовляти по-іншому тут не вільно. Прикметно, однак, що він так високо ставить книжкову галузь. Кін уявив собі, як цьому чоловікові, побитому життям, доводиться боротись за власне помешкання. Він приносить додому книжку, щоб тайкома почитати, вона рве її, аж клапті розлітаються. Вона змушує чоловіка надавати їй його ж таки помешкання для своїх жахливих справ. Можливо, вона найняла якусь послугачку, шпигунку, щоб у помешканні не заводилися книжки, коли її нема вдома. Книжки заборонено, а їй жити так, як вона живе, дозволено. Внаслідок тривалої боротьби йому пощастило відвоювати в неї шахівницю. Вона випхала його до найменшої комірчини в помешканні. Ось він і сидить там довгими ночами над дерев’яними фігурами й розмірковує про свою людську гідність. Більш чи менш вільним він почувається лише тоді, коли вона приймає своїх клієнтів. У такі години він для неї — ніщо. Ось як низько вона має падати, щоб не мучити його. Але й тоді він, обурений, дослухається, чи не з’явиться вона раптом до нього п’яна. Від неї відгонить випивкою. Вона курить. Вона торгає двері й перекидає своїми незграбними ногами шахівницю. Пан Фішерле плаче, як мала дитина. Він саме дійшов до найцікавішого місця в книжці. Він згрібає розсипані літери й відвертає обличчя, щоб вона не тішилася його слізьми. Він маленький герой. Він чоловік з характером. Як часто на язику в нього крутиться слово «шльондра»! Він притлумлює його в собі — їй цього однаково не зрозуміти. Вона вже давно викинула б цього чоловіка з його ж таки помешкання, але очікує, щоб він склав заповіт на її ім’я. Добра в нього, мабуть, небагато. Та їй і цього досить, щоб його пограбувати. Він не має наміру віддавати їй останнє. Він захищається і так зберігає дах над головою. Коли б він тільки знав, що цим дахом завдячує розрахунку на його заповіт! Йому про це не можна казати. Це його прикро вразить. Він не з граніту. Його карликова статура...

Ніколи ще Кін так глибоко не переймався чужою долею. Йому пощастило звільнитися від Терези. Він її здолав її ж таки зброєю, перехитрував і замкнув. І ось вона вже сидить за його столиком, чогось, як завжди, вимагає, як завжди, свариться, і нове в ній тільки одне: годящий фах, який вона собі надбала. Однак її руйнівна діяльність спрямована не на нього — на нього вона майже не звертає уваги, — а на чоловіка, який сидить навпроти і якого природа вже й так скалічила жалюгідною етимологією. Кін у великому боргу перед цим чоловіком. Треба для нього щось зробити. Він його поважає. Якби пан Фішерле не був такий делікатний, він просто запропонував би йому гроші. Вони йому запевне знадобилися б. Але він не хоче ображати його в жодному разі. Хіба що повернутися до тієї розмови, яку по-жіночому нахабно урвала Тереза?

Він дістав портмане, й досі туго напхане великими купюрами. Довго, всупереч власному звичаєві, тримаючи його в руках, вибрав з нього всі гроші й почав спокійно їх перелічувати. Пан Фішерле мав навіч переконатися, що пропозиція, яку Кін оце збирався йому зробити, — не така вже й велика пожертва. Дійшовши до тридцятої стошилінгової купюри, Кін поглянув згори вниз на коротуна. Очевидно, той уже вгамувався, й можна зважитися зробити подарунок. Кому охота рахувати гроші? Фішерле крадькома позирав навсібіч; тільки на чоловіка, котрий лічив перед ним гроші, він, здавалося, не звертав жодної уваги — певна річ, через делікатність і відразу до звичайних грошей. Кін не дав збити себе з пантелику, він лічив далі, але тепер уже гучно, виразно, піднесеним голосом. Подумки він вибачався перед коротуном за свою настирливість, завваживши, якого болю завдає його вухам. Карлик неспокійно крутився на стільці. Згодом поклав голову на стіл — так він затулив собі принаймні одне вухо. Вразливий чоловік. Потім завовтузився біля жінчиних грудей. Що він там робить? Розширює груди? Вони в неї й так досить широкі; ні, він затуляється від Кіна. Дружина все це терпить і не каже тепер жодного слова. Мабуть, розраховує на гроші. Але тут вона прогадала. Тереза нічого не дістане. На сорок п’ятій сотні коротун уже не міг стримувати