Читати книгу - "Зерно правди"

монастирському комплексі, який раніше належав бенедиктинкам. На жаль, цим і обмежувалися знання Шацького про це місце, у якому він так і не побував, хоча костьол святого Міхала йому неодноразово наполегливо радили відвідати. Може, тому, що він не любив бароко, може, через те, що розташований за межами старих мурів, зате на жвавій вулиці костьол здавався менш презентабельним, ніж інші.

Біля монастирських воріт побачив Вільчура, поруч стояв симпатичний блондин, схожий на молодого Пола Ньюмена, на плечі в нього висів рюкзак. Шацький здригнувся, бо блондин когось йому нагадував. Не лише актора, в обличчі було щось знайоме, тінь когось близького.

— Прокурор Теодор Шацький, — відрекомендував його Вільчур, щойно вони з Басею перебігли через дорогу.

Блондин широко посміхнувся й гепнув Шацького кулаком просто в діафрагму. Ударом наче протаранив його, прокурор зіщулився й упав на землю як мішок із картоплею. Стоячи навколішках, замалим не торкаючись носом тротуару, він судомно силкувався вхопити повітря, але воно затримувалося десь на зубах й не бажало протиснутися навіть на міліметр далі. Перед очима витанцьовували червоні й чорні плямки, він боявся, що от-от знепритомніє, і водночас прагнув цього, тоді не відчував би тупого болю, який розливався в усьому тілі.

Блондин сів навпочіпки біля нього.

— Запам’ятай собі, друже, — пошепки промовив він просто на вухо прокуророві, — що в мене є ще й друга рука, і дві руки є в мого старшого й дужчого брата, і що нам просто дуже не до вподоби, коли наша сестричка плаче. Зрозумів?

Шацькому вдалося втягнути мінімальну кількість повітря, якраз щоб не знепритомніти. Глянув на блондина, відклеїв одну долоню від тротуару й перед самим носом показав тому середнього пальця. Блондин засміявся, схопив Шацького за руку й поставив на ноги.

— Марек Дибус, дуже приємно познайомитися, — щиро сказав він. — Перепрошую, я просто спіткнувся.

Прокурор кивнув головою. Вільчур і Соберай стояли поруч із незворушними обличчями, це запевне означало, що обоє насилу стримували сміх. Мовчки попрямували за Дибусом, який попровадив їх до будинку трохи віддалік, біля самого муру, що відокремлював територію семінарії від вулиці Завихойської, яка спускалася вниз, до базарної площі й Вісли. Чотириповерхову кам’яницю прикрашали башточки, стилізовані під бароко, але взагалі вона мала цілком сучасний вигляд. Запитав про це в Дибуса.

— Так, це збудували в міжвоєнний період для Початкової духовної семінарії, здається, наприкінці двадцятих, вона зветься «Назарет». Поки що тут найдовше утримувалися світські установи. Під час війни тут була катівня гестапо, після війни служба безпеки, потім міліція й прокуратура. Сойду допитували саме тут, чували про цю справу?

— Так.

— Лише в дев’яності будівлю передали дієцезії, тепер тут бурса, чи як там це називається, для студентів семінарії й викладачів.

— А навіщо ми сюди йдемо? — запитав Шацький, проходячи за провідником досередини будинку, а тоді спускаючись сходами до вузького льоху.

— Бо в цьому повному семінаристів і мало не святому будинку є вхід до пекла. Коли його будували, то випадково наштовхнулися на середньовічні тунелі, на щастя, замість того, щоб просто замурувати, розумні поляки зробили двері. Будь ласка, — витягнув з рюкзака й вручив кожному по налобному ліхтарику.

Ліхтарики були маленькі, але світили на диво яскравим, білим світлом. Дибус виглядав із ним як справжній спелеолог, Вільчур — як мара, а Соберай — як різдвяна ялинка в дитячому садочку. Вирази їхніх облич свідчили, що й він, Шацький, на спелеолога, на жаль, не скидався.

— Застебніться, — наказав хлопець, водночас обертаючи ключа в замку на дверях, які нічим не відрізнялися від інших. — Унизу досить холодно, температура ніколи не сягає вище кільканадцяти градусів.

Вервечкою увійшли досередини, підземний коридор був із червоної цегли й не здавався старим, на землі стояли якісь запилюжені банки. Пройшли кілька метрів, звернули раз, потім другий, тоді спустилися дерев’яними східцями, які теж явно не пам’ятали часи татарської навали, там Дибус відчинив ще одні двері, які провадили до невеличкої склепінчастої зали площею метрів десять чи дванадцять, не вищої за звичайну квартиру в багатоповерхівці.

— Окей, кілька слів пояснення, — озвався провідник, повернувши пасок із ліхтариком набік, щоб не засліплювати їм очі. — Ми на глибині сім метрів під землею, майже під вулицею Жеромського, отам Опатовська брама й центральна частина міста, отам — Вісла. Тітка Бася стверджувала, що хтось чув дивні звуки на туристичному маршруті, але він цілковито відрізаний від решти підземелля. Тобто там можна щось почути, але без кирки нікуди далі не потрапиш, усе або засипане, або замуроване, або залите.

— Залите?

— Не водою. Не вдаватимусь до подробиць, скажу коротко, щоб ви розуміли, про що йдеться.— Сандомир стоїть на лесових ґрунтах, вони взагалі класні, бо водночас тверді й пластичні, з одного боку, на них можна будувати практично без фундаментів, з іншого — можна рити тунелі нігтями, не переймаючись підпорами й риштованнями. Тому наші предки, відколи стоїть місто, рили під ним льохи. Мілкіші, щоб зберігати картоплю, глибші — для коштовностей, найглибші — для криївок. Прокопали пагорб, як кроти, коридори були на кільканадцяти рівнях, десятки кілометрів. Так воно все й стояло. Іноді щось провалювалося, але як для міста, збудованого фактично на швейцарському сирі, то й так непогано. Та лес може бути й паскудним. Бо під впливом вологи поводиться, як піщана брила, вкинута до миски з водою, розпадається миттєво, хлюп — і немає. У шістдесяті роки Сандомир почав собі помалу провалюватися, наче збудований на рухомих пісках. Чому? А через цивілізацію. У місті провели каналізацію, з неї текло, вода підтоплювала пагорб. Катастрофа. Зрозуміло?

— Зрозуміло. Це все дуже цікаво, але час...

— Хвилинку. Привезли спеціалістів із Гірничої академії, гірників із Битома. Гірники розібрали стару частину міста, пробурили канали, зробили план льохів, і ті, що були під будинками й дорогами, залили сумішшю лесу й рідкого скла, яка коли застигне, перетворюється на щось схоже на пемзу, легка тверда конструкція. А тоді відбудували стару частину міста.

— От тільки виселену інтелігенцію покинули в багатоповерхівках, а на їхньому місці поселили комуняк, — заскрипів Вільчур. — Того й виглядає все, як нетрі, волоцюги скрізь, брудні вікна.

— Це не дуже стосується нашої теми, але ми, звісно, вдячні за це зауваження, — прокоментував Дибус із чарівливою посмішкою. Шацькому подобався цей хлопець, у нього був жвавий, дотепний розум. Подумати лишень, а він же міг породичатися з такою симпатичною родиною. Згадав медове тіло Клари й відчув, як