Читати книгу - "Tattoo. Читання по очах"

Найчастіше в піратських варіантах. Хтозна чому, але все це супроводжувала грамотна реклама. Громадськість багатьох країн уже вдарила на сполох. Розпочалися акції. А в нас поки тихо. Ось так. Після такого читання світ здається ворожим, люди – монстрами-перевертнями, життя – безперспективним і позбавленим сенсу. Кажуть, автор колись працював у таємній лабораторії ЦРУ. Ще в період холодної війни. Потім програму згорнули. Але містер Брюховіц, видно, старанно запам’ятовував технології, а потім удома записував. І потім хотів вибухнути сенсацією. Майже вдалося. Зараз він під слідством. Якщо доведуть його вину, то там хай і не електричний стілець, але довічний термін може набігти реально.

Слухачі мовчали. Почуте здавалося неймовірним. Але професор говорив правду. Вигадувати йому сенсу не було.

– Ви хочете сказати, що Платоша став зомбі? – Голос Піменова-старшого звучав ще вбитіше, ніж напередодні.

– Ні, звісно, – пустився в дипломатію Лисиця, а потім перестрибнув в аналітику: – Але певні життєві обставини могли сформуватися під впливом саме такого читання. І посилитися іншими факторами. Реальними. Негативного характеру. – Видавши таке, Богдан трохи злякався. У ньому знову заговорив науковець. Який не міг жити в рядовому кореспондентові кримінальної хроніки.

– Читаймо далі, – запропонував Марченко, думаючи, що це те, що потрібно саме зараз.

Усі втупилися в комп.

«06.02.2013». «Жити нецікаво. Життя порожнє. Якщо там немає кохання, там немає нічого. Тільки пустеля. Навіщо вона в душі? Тоді там усе штучне й жахливе. Як паперові квіти. Після доторку. Поглянеш – привабливо. Але потім на пальцях лишається жах. Передвісник смерті. Смерті душі. А потім і облущується тіло. Смерть тіла – це дурниці. Смерть душі – катастрофа. Скільки є бездушних тіл, що ходять поряд з тобою. Вони думають, що живуть. Хоча їхні часті й одноманітні рухи – просто інерція. Це – як іграшкова машина. Стиснули ключиком пружину – і колеса крутяться, поки є завод. Чиста механіка… Шкода їх. Вони просто біжать до того часу, коли не ослабне пружина. І не звертають уваги на те, що вона, ота клята пружина, замінила їм душу. Сьогодні я став одним із них. У мене ампутували душу. Всередині порожньо. Холодно. І свище знавіснілий вітрище. Ганяючи заблукалого привида. Який відбився в дзеркалі, коли в нього задивлялася душа».

«15.02.2013». «У книги я втікаю від жорстокості. Там вона теж є. Але – не справжня. Нею не можна поранитися. Її голки бутафорні. А тут… Тільки десь не встиг пригнутися – одержуй… У книжках жити легше. Це життя можна зупинити, коли захочеш. Вийти з нього. А з реального… А може, є той, хто знає, як вийти з реального життя й лишитися живим?..»

«03.03.2013». «Життя – дорога… Як правильно кажуть. А ти тоді – автомобіль чи віз? Кому як пощастить. Яким кого виліпить Господь… І ти або летиш із комфортом або повзеш, підстрибуючи на скрипливій дровиняці. Гм… І де те “феррарі” взяти? Щоб із пункту “А” до пункту “Б” не прострибати на возі…»

«09.03.2013». «Я б, звісно, не хотів би бути зіркою. Це важко. Банально, але тоді ти живеш чужим життям. Надягаєш маску. Наступаєш на горло своїй пісні. Бо мусиш відповідати образу. Який тебе годує. А не розправляти справжні крила. Які тобі вручив Господь, відряджаючи на Землю. І тоді життя стає щасливим польотом. Невимовною насолодою. А не кріпаччиною…»

«16.03.2013». «Чого вони всі від мене хочуть? Чому я маю жити так, як бажає хтось? А якщо у мене свої плани? Причому – на все життя?! Ну чому вони не хочуть зрозуміти, що у мене свій розум? Що чужий мені вставляти не треба. Що моє життя – це моя територія. Суверенна і недоторканна! Що тут цар і повелитель – я. І що мені не потрібні нічиї поради. Я достатньо доросла людина, щоб хтось запихав мені пустушку…»

«27.03.2013». «Ні… Ці люди мене лякають. Я б швидше з монстрами знайшов спільну мову, ніж із цими “дарвінськими мавпами”. Від того, що містер Чарльз їх перестав називати приматами, ними вони бути не перестали. Єдине, що з дерев позлазили. Але банан і зараз у кожного в роті…»

«02.04.2013». «Що це зі мною? Чому хочу до неї? Чому думаю про неї? Давав же собі слово, що після Принцеси вб’ю кожну, хто захоче мене знову затягти до цієї свистопляски… Але… Тюхтій я. Звичайний слабкодухий слизняк. Немає в мене ні сили, ні волі. Ні сили волі. Одноклітинне. Амеба. Повітряна кулька. Ганчірка перед дверима…»

«14.04.2013». «Чому вона все нахабніше входить у моє життя і стає його володаркою? Чи хочу я цього? Розумом – ні. Знаю, чим це закінчиться. Так. Новим розчаруванням. Ще не загоїлись рани після Принцеси. Глибокі рани. Дуже… А тут вже новий претендент на розтерзання моєї душі. Чому так? Невже такою судилося бути моїй долі? Розчинятися в комусь, а потім страждати. Конати на ножі кохання…»

«18.04.2013». «Пощастило Робінзону. Він опинився у раю. Природа і ти. І ніяких монстрів. Що ховаються за людською оболонкою. Причаїлися – і чекають моментик, щоб вистрибнути. І вчепитися тобі в горло… А на безлюдному острові можна просто жити. Не остерігаючись монстрів із засідки… Там, звісно, свої небезпеки, але що вони проти людей із монстрами всередині?.. І жити зі своїм П’ятницею, доки Господь не покличе до себе…»

«29.04.2013». «А може, й мені в мінерити махнути? Таке патріотичне все. Донбас – колиска нової релігії. Цікаво. Втомився я від сірості цього світу. А там, мабуть, найкращі люди. І серед них має бути легко. Але якщо й там усе не так, як про них кажуть, то навіщо тоді жити? Скрізь брехня. За доброчесними масками ховаються хижаки. Які за комфорт на своїй території одразу готові випустити жахливі ікла».

«29.04.2013». «А Весна таки божество. І писати це слово треба з великої. Її сила така могутня, що встояти шансів немає. Та й навіщо? Нехай керує. Нехай розбиває серця. Нехай зводить їх. Розриває зведені. Розкриває самотні. Це і є справжнє життя. А не зимове скніння-нидіння. Під шубами. Як оселедці в салаті…»

Перечитали ще кілька файлів. Закінчили. Але говорити не почали. Так і мовчали. Боячись налякати Платонову душу. Те, що вона жила в його одкровеннях, ніхто не сумнівався.

Ігор несміливо продовжив пошук.

Ого! Файл про «анциферовців». Багато лінків на Інтернет-видання, що писали про мінеритів. Гм… Цікавився, щоб стати одним із них, чи…

– А тут ще й малюнки його. – Батько витягнув велику папку. – Ескізи. А картини – в студії.

Почали роздивлятися. І що більше дивилися, то більше ставало незатишно. А потім – і моторошно. Перший малюнок: прямокутна дошка, посередині якої – стрілецька мішень, у кількох місцях пробита. Цілком реалістично. До неї, як до тулуба, прикріплені трикутні руки-ноги і квадратна голова, на якій густо «зійшли» роги-антени. Наступний малюнок: у людини замість голови – будинок (трикутник над квадратом) із вибитими темними вікнами, що нагадували очі. Ще один ескіз – знов людина. У неї замість лівої руки – «геометричні» вила, а замість правої – така ж «геометрична» коса. З обох «кінцівок» крапає кров. Далі. Знову «геометрична людина». З руками-ногами-головою. А всередині неї – менша «геометрична людина», яка вхопилася трикутниками-руками за трикутник-серце. На іншому малюнку – «трикутно-квадратну» людину засмоктує в чорний тунель. І на всіх ескізах кожна частина тіла зображена іншим кольором. Інколи – з порушенням пропорцій. Але все має чіткі форми геометричних фігур.

Коли подивилися останній малюнок, батько заховав шкіци в папку, а її поклав на книжкову шафу. Але моторошність, що запанувала в душах нишпорок, хоч кудись покласти, звісно ж, не можна було.

– А тут ще є його листи, – витяг Піменов-старший шухлядку. – Подивіться. Може, що знайдете цікаве?

«Нишпоркам» двічі повторювати