Читати книгу - "Жінка у вікні"

— Нічого. — Я кидаю його до кишені.

— Можна скористатися вашим туалетом?

Я киваю.

Поки він у червоній кімнаті, я клацаю в телефоні, готую свій хід.

Лунає звук зливу, шумить кран, і ось він знову підходить до мене.

— А де Панч?

— Я не знаю.

— Як його лапка?

— Добре. — Зараз мене це мало хвилює. — Я хочу тобі дещо показати. — Вкладаю телефон йому в руку. — Натисни на іконку «Фото».

Він дивиться на мене, підіймає брови.

— Просто відкрий, — повторюю я.

Коли він це робить, я спостерігаю за його обличчям. Дідусів годинник починає вибивати десяту вечора. Я затамовую подих.

Якусь мить жодної реакції. Він апатично споглядає екран.

— Наша вулиця. Схід сонця, — каже він. — Чи… ні, це ж західний бік. Тому це зах…

Він спиняється.

Ось воно.

Ще мить.

Він підводить свої вирячені очі на мене.

Шостий удар, сьомий.

Він відкриває рот.

Восьмий. Дев’ятий.

— Що… — починає він.

Десятий.

— Думаю, настав час для правди, — кажу я йому.

93

Під відлуння останнього удару годинника він стоїть переді мною, майже не дихає, доки я не беру його за плечі та не всаджую на диван. Ми сидимо, Ітан продовжує тримати телефон у руці.

Я мовчу, тільки поглипую на нього. Серце стукотить, ніби муха в пастці. Кладу руки на коліна, щоб вони не так тремтіли.

Він шепоче.

— Що?

Прокашлюється.

— Коли ви це знайшли?

— Сьогодні, якраз перед тим, як я подзвонила тобі.

Кивок.

— Хто вона?

Він не відводить очей від екрана. На якусь мить мені здається, що він мене не чує.

— Хто…

— Це моя мама.

Я скривлююсь.

— Але ж детектив сказав, що твоя мама…

— Моя справжня мама. Біологічна.

Очі лізуть мені на лоба.

— Тебе всиновили?

Він не відповідає, лише киває, низько опустивши очі.

— То… — я нахиляюся вперед, проводжу руками собі по волоссі. — То…

— Вона… Я навіть не знаю, із чого почати.

Я заплющую очі, відпихаю геть своє здивування. Йому потрібно допомогти. На таке я здатна.

Нахиляюся ближче до нього, розправляю халат собі на стегнах.

— Коли тебе всиновили? — питаю я.

Він зітхає, відкидається назад, подушки видихають під вагою його тіла.

— Коли мені було п’ять.

— Чому так пізно?

— Тому що вона була нар… вона вживала наркотики. — Запинаючись, ніби лоша, що робить свої перші кроки. Цікаво, скільки разів він вже розповідав це раніше. — Вона вживала наркотики і була дуже молодою.

Це пояснює, чому Джейн виглядала такою юною.

— Тож я почав жити з моїми мамою і татом. — Він потирає рукою стегна. Я розглядаю його обличчя, кінчик язика, що виблискує між губами, мерехтіння дощу на скронях.

— Де ти ріс? — питаю я.

— Ще перед Бостоном?

— Так.

— У Сан-Франциско. Там мої батьки і всиновили мене.

Я опираюся імпульсу торкнутися його. Натомість забираю телефон із його руки, відкладаю на стіл.

— Якось вона мене знайшла, — продовжує він. — Коли мені було дванадцять. Вона знайшла нас у Бостоні. З’явилася перед нашим домом і спитала тата, чи можна зі мною побачитися. Він сказав, що ні.

— То ти так з нею і не поговорив?

— Ні. — Він замовкає, глибоко дихає, його очі блищать. — Батьки так злилися. Вони сказали мені, що раптом вона коли-небудь захоче зі мною побачитися… що я мушу їм розповісти.

Я киваю, відкидаюся назад. Тепер він говорить вільно.

— А тоді ми переїхали сюди.

— Але твій батько втратив роботу.

— Так. — Обережно.

— Чому це сталося?

Він нервово совається.

— Щось там із дружиною боса. Я не знаю. Вони багато через те гризлися.

«Це все ду-у-уже таємнича справа», — зловтішається Алекс. Тепер я знаю, в чому суть. Маленький роман. Нічого особливого. Цікаво, чи воно було того варте.

— Одразу ж після того, як ми поселилися, мама поїхала до Бостона, щоб щось там вирішити. І, думаю, втекти від тата. А потім він поїхав за нею. Вони залишили мене самого лише на одну ніч. Вже так робили раніше. І вона прийшла до нас додому.

— Твоя біологічна мама?

— Так.

— Як її звуть?

Він шморгає. Потирає ніс.

— Кеті.

— І вона прийшла до вас додому?

— Ага. — Знову шморгання.

— Коли? Коли саме?

— Я не пам’ятаю. — Хитає головою. — Ні, зачекайте… То було на Гелловін.

Того вечора я її й зустріла.

— Вона сказала мені, що вона… «чиста», — каже він, стискаючи те останнє слово, наче мокрий рушник. — Що вона більше не вживає.

Я киваю.

— Вона сказала, що прочитала про переведення мого тата в інтернеті й дізналася, що ми переїжджаємо до Нью-Йорка. Тому вона поїхала за нами. І вона чекала, думала, що робити, коли мої батьки повернулися до Бостона. — Він зупиняється, шкрябає однією рукою по іншій.

— А що трапилося далі?

— А далі… — він заплющує очі. — Тоді вона прийшла до нас додому.

— І ти розмовляв з нею?

— Так. Я впустив її.

— Це було на Гелловін?

— Ага. Вдень.

— Я познайомилася з нею в той самий день пополудні, — кажу я.

Він киває на свої коліна.

— Вона пішла взяти фотоальбом зі свого готелю. Хотіла показати мені якісь старі фотографії. Мої дитячі фото і таке інше. А тоді, дорогою назад, вона побачила вас.

Я згадую її руки навколо моєї талії, її волосся, що торкалося моєї щоки.

— Але вона представилася мені твоєю матір’ю. Твоєю… Джейн Расселл.

Він знову киває.

— Ти це знав.

— Так.

— Чому? Чому вона представилась тією, ким не була?

Нарешті він підіймає погляд на мене.

— Вона сказала, що не говорила цього. Вона сказала, що це ви назвали її ім’ям моєї мами, а вона не змогла швидко придумати пояснення. Її там не повинно було бути, пам’ятайте. — Він вказує на кімнату. — Її тут не повинно було бути. — Змовкає, знову чухає руку. — До того ж, я думаю, їй подобалось вдавати із себе… Ну, ви розумієте. Мою маму.

Різкий вибух і перекочування громового гуркоту, ніби над нами тріснуло небо. Обоє лякаємось.

За мить я вже тисну на нього.

— То що трапилося потім? Після того, як вона мені допомогла.

Він втуплюється в свої пальці.

— Вона повернулася до нас додому і ми ще трохи побалакали. Про те, як я був дитиною. Про те, що вона робила, відколи віддала мене. Вона показала мені фото.

— А потім?

— Вона пішла.

— Назад до готелю?

Знову похитування головою, цього разу повільніше.

— Куди вона пішла?

— Що ж, тоді я цього не знав.

Спазм стискає мені шлунок.

— То куди вона пішла?

Він знову підводить