Читати книгу - "Жінка у вікні"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Я затягую штори й повертаюся до ліжка. Стираю повідомлення з телефону, перевіряю час: 21:29. Я б могла ще один фільм переглянути. Могла б чогось випити.
Пальці неуважно тринькають по екрану. Я п’ю, думаю. Єдине тільки — боляче ковтати.
Спалах кольорів на пальцях. Дивлюся на телефон; я відкрила галерею зображень. Серцебиття сповільнюється: тут та фотографія, де я сплю. Фотографія, яку я нібито зробила сама.
Я відсахуюсь. За мить видаляю її.
На екрані одразу ж з’являється попереднє фото.
Якусь мить я не впізнаю його. А тоді згадую: я зробила цю фотографію з вікна кухні. Захід сонця, забарвленого як апельсиновий шербет[267], віддалені будівлі, що кусають його, ніби зуби. Позолочена світлом вулиця. Пташка, яка завмерла в небі, широко розкинувши крила.
І на склі відображення жінки, котру я знала як Джейн.
91
Напівпрозоре, з розмитими краями, — але це точно зображення Джейн, що, ніби привид, зачаїлося у правому нижньому кутку. Вона дивиться в камеру, очі спокійні, губи розтулені. Одна рука витягнута за кадр — вона розчавлює сигарету в мисочці, я пам’ятаю. Над її головою я бачу густий вигин диму. Відмітка часу показує 18:04, фото майже двотижневої давності.
Джейн. Я схилилася над екраном, майже не дихаю.
Джейн.
«Світ — чудове місце», — сказала вона.
«Не забувай про це і не втрать його», — сказала вона.
«Моя дівчинка», — сказала вона.
Вона справді казала ці слова, усі до єдиного, тому що вона справді існувала.
Джейн.
Я падаю з ліжка, за мною тягнуться простирадла, ноутбук зісковзує на підлогу. Кидаюся до вікна, розчахую штори.
Тепер світло горить у вітальні Расселлів — у кімнаті, де все це почалося. Там вони й сидять, удвох, на тому смугастому диванчику: Алістер зі своєю дружиною. Він сутулиться, в руці тримає пляшку пива; вона підібгала під себе ноги та проводить пальцями по своєму блискучому волоссі.
Брехуни.
Я дивлюся на телефон у руці.
Що мені з цим робити?
Я знаю, що сказав би — скаже — Литтл: фото не доводить нічого, окрім свого ж існування… а також існування цієї анонімної жінки.
— Доктор Філдінґ також тебе не слухатиме, — каже мені Ед.
Заткнися.
Але він має рацію.
Думай. Думай.
— А як щодо Біни, матусю?
Припини.
Думай.
Є лише один можливий хід. Мої очі тягнуться з вітальні до темної спальні нагорі.
Візьми пішака.
— Алло?
Голос пташеняти, крихкий та слабкий. Я заглядаю в темряву його вікна. Його там не видно.
— Це Анна, — кажу я.
— Я знаю. — Майже шепотом.
— Де ти?
— У своїй кімнаті.
— Я тебе не бачу.
За мить він з’являється у вікні, ніби примара, худющий і блідий у білій футболці. Я притуляю руку до скла.
— Бачиш мене? — питаю я.
— Так.
— Треба, щоб ти прийшов.
— Я не можу. — Він хитає головою. — Мені не дозволяють.
Я опускаю очі назад до вітальні. Алістер із Джейн не рухаються.
— Я знаю, але це дуже важливо. Це дуже важливо.
— Тато забрав у мене ключ.
— Я знаю.
Пауза.
— Якщо я бачу вас… — Він затихає.
— Що?
— Якщо я бачу вас, то й вони можуть.
Я гойдаюся назад на одній нозі, затягую штори, залишаючи крихітний проріз між ними.
Перевіряю вітальню. Так і сидять.
— Просто прийди, — кажу я. — Прошу. Ти не…
— Що?
— Ти… Коли ти зможеш вийти?
Знову пауза.
Я бачу, як він дивиться на екран телефону, потім знову підносить його до вуха.
— Мої батьки дивитимуться «Гарну дружину»[268] о десятій. Я, мабуть, зможу вийти тоді.
Тепер вже я перевіряю телефон. Двадцять хвилин.
— Добре. Чудово.
— Усе нормально?
— Так. — Не стривож його. Ти в небезпеці. — Але є дещо, про що я мушу з тобою поговорити.
— Мені було б зручніше прийти завтра.
— Це не може чекати. Справді…
Опускаю погляд вниз. Джейн розглядає торшер біля себе, тримає пляшку пива.
Алістер зник.
— Кидай слухавку, — кажу я раптово вищим голосом.
— Що?
— Кидай слухавку.
Він роззявляє рота.
Його кімната вибухає світлом.
Позаду з’являється Алістер, тримаючи руку на вимикачі.
Ітан обертається, рука опускається на бік. Я чую, що дзвінок завершився.
І спостерігаю цю сцену в німій тиші.
Алістер бовваніє у дверях, щось говорить. Ітан ступає вперед, підіймає руку, махає телефоном.
Якусь мить вони так і стоять, не рухаючись.
Тоді Алістер широкими кроками прямує до сина. Забирає в нього телефон. Дивиться на екран.
Потім на Ітана.
Проходить повз нього, до вікна, його очі палають. Я відступаю далі у свою спальню.
Він розводить руки, опускає жалюзі по обидва боки вікна. Щільно зачиняє їх.
Кімната закрита від мене.
Шах і мат.
92
Я відвертаюся від штор і оглядаю свою спальню.
Не можу уявити, що там відбувається. Через мене.
Тягну свої ноги до сходів. З кожним кроком я думаю про Ітана за тими вікнами, самого зі своїм батьком.
Вниз-униз-униз.
Я заходжу на кухню. Доки споліскую келих у раковині, звучить низький гуркіт грому, і я визираю назовні. Хмари мчать вже швидше, гілки платана молотять повітря. Вітер посилюється. Насувається буря.
Я сиджу за столом, посмоктую мерло. «Срібна затока, Нова Зеландія» — написано на етикетці під невеличкою гравюрою корабля, яким кидає бурхливе море. Може, мені переїхати в Нову Зеландію, почати там усе з нуля. Мені подобається, як звучить — Срібна затока. Я б залюбки знову поплавала під вітрилом.
Якщо я колись вийду з цього будинку.
Я підходжу до вікна та підіймаю зовнішні віконниці; дощ поколює скло. Дивлюся через сквер. Жалюзі досі зачинені.
Щойно підходжу до стола, лунає дзвінок у двері.
Він прорізається крізь тишу, ніби сигнал тривоги. Рука смикається; вино вихлюпується через краї келиха. Я дивлюся на двері.
Це він. Це Алістер.
Паніка нападає зненацька. Пальці пірнають до кишені, хапаються за телефон. А іншою рукою я беру канцелярський ніж.
Я стою, а тоді повільно перетинаю кухню. Підходжу до домофону. Збираюся із силами, дивлюся на екран.
Ітан.
Легені розслаблюються.
Ітан гойдається на п’ятках, обхопив себе руками. Я натискаю на зумер і відмикаю засуви. Через мить він забігає досередини, в його волоссі виблискують краплі дощу.
— Що ти тут робиш?
Він витріщається на мене.
— Ви ж сказали прийти.
— Я думала, твій батько…
Він зачиняє двері, проходить повз мене до вітальні.
— Я сказав йому, що то мій друг з плавання.
— Він хіба не перевірив твій телефон? — питаю я, йдучи за ним.
— Я зберіг ваш номер під іншим іменем.
— А якби він передзвонив?
Ітан стенає плечима.
— Але
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Жінка у вікні», після закриття браузера.