Читати книгу - "Бурштин"

Боєць лежав навзнак із простріленою головою, автомат випав з його рук і валявся в кількох метрах біля купи очерету. Сашко стрибнув на зброю, ніби кіт на здобич, але, ледь торкнувшись холодного металу, відчув, як «калаш» смикнувся й вилетів з його рук. Іскри рикошету сипнули в очі, й тільки після цього почувся звук одинокого пострілу, підсилений луною, відбитою від стіни лісу.

– Поклади на місце! – наказав голос з-поза буреломини.– Ти ще досі живий тільки тому, що знаєш цей ліс. Але повір – у крайньому випадку я знайду шлях і за навігатором. Піднімися повільно, зачепи ногою ремінь автомата й підтягни його до мене!

Сашко підкорився, тримаючи руки вгору.

«Хоч майор той ще боягуз, але стріляти вміє»,– майнуло в нього в голові, поки він підтягував зброю до схованки Гайворона.

– От і добре, що ми порозумілися,– проказав майор, беручи до рук автомат. Він пересмикнув затвор і додав: – Стань неподалік і роздивися, що діється навколо, бо я втратив зв’язок із командиром «спеців».

– Та все вже ніби спокійно, тільки помпу треба заглушити.

– То вперед! Але не забувай, що сто метрів для «калаша» – не відстань.

Сашко наблизився до помпи, смикнув важіль дроселя, і двигун заглух.

На озеро впала тиша, така гнітюча й важка, що, здавалося, саме вона притискає всіх тих людей до землі. Роззброєні вояки із загону капітана Кушніра залягли біля чималої купи бурштину, Григорій і Катерина принишкли біля очерету. Як тільки хтось намагався підвестися, Гайворон стріляв поверх голів. Він з’явився зі свого укриття лише тоді, коли побачив своїх «спеців», які поверталися з лісу. Двоє бійців несли пораненого товариша. Ще двоє вели попереду себе полоненого – якогось дебелого чоловіка. Той раз у раз спотикався, тримаючи руки за головою.

Гайворон піднявся й сяк-так струсив із себе баговиння.

– Сержанте, доповідай!

Командир відділення підійшов до командира.

– Пане майоре, одного ми підстрелили, інші розсіялися в лісі. Маємо втрати: один «двохсотий», один «трьохсотий».

– Як ти допустив?! – скинувся майор.– Я ж попереджав, що це не прогулянка! Чому вони спромоглися підійти на таку відстань? Де були пости?

– Та я… Ми виставили…

– Саме через тебе ми зазнали втрат. І це ще не все. Ті, що розбіглися, взавтра приведуть сюди ціле село озброєних поліщуків, а може, й кілька сіл!

– Пане майоре, ми намагалися… Але ця місцевість…– Сержант, який досі здавався незворушним, зблід.

– Мовчати! – гаркнув майор.– Ти навіть мене підставив під кулі! Це неналежне виконання наказу!..

– Пане ма…

Сержант не договорив. Гримнув постріл. Боєць опустився на коліна, потім, сіпаючись у конвульсіях, повалився на бік, хапаючи повітря. Всі, навіть підлеглі, ошелешено дивилися на Гайворона. Майор відійшов, підняв москітну сітку й запалив цигарку. Руки в нього тремтіли, але він швидко опанував себе.

– Попереджень більше не чекайте! Ми перебуваємо в зоні бойових дій, тому невиконання наказу карається за законами воєнного часу. Життя всіх, хто тут присутній, залежить від того, скільки бурштину ми встигнемо намити до наступного ранку! Зрозуміло?

Гайворон обійшов розстріляного бійця, не випускаючи з рук пістолета. Автомат теліпався в нього на грудях. У мокрому, вимащеному багнюкою одязі й москітній сітці, до якої прилипло зелене баговиння, він дійсно скидався на демона, що з’явився з глибини болота.

– Скільки було нападників і чи далеко вони відійшли? – витримавши паузу, звернувся майор до рослого, худорлявого солдата.

– Ми достеменно не знаємо, але в нас є полонений…– невпевнено відповів той.

Гайворон розвернувся й закрокував до наляканого здоровила, що сидів під березою, обхопивши голову.

– Ба, які люди! Пан Додік, якщо не помиляюсь? Що, всі дороги ведуть до бурштину? А мені доповідали, що тебе замкнули зі свинями. От же брешуть люди! То це ти підохотив своїх бандитів напасти на регулярний спецпідрозділ? – До Гайворона потроху поверталося його специфічне почуття гумору.

– Ні, ні! Ні в якому разі! – Додік не впізнав у цьому брудному привиді майора.– То вони самі вирішили напасти. Ще капітан Кушнір із районного СБУ їх підбурював.

– Вони що, знайшли цього недоумка?

– Так, пане! Ми рухалися по ваших слідах і знайшли прив’язаного до дерева капітана Кушніра. Саме він і намовив хлопців, сказавши, що ви дієте тут незаконно. Вони до останньої хвилини вагалися, але, побачивши на березі ту купу бурштину, не втрималися й вирішили атакувати. Я був проти, прошу вірити мені, пане! – залементував Додік, не відводячи очей від руки майора, що стискала пістолет.

– Знову цей Кушнір під ногами плутається… Треба було на місці кінчати паскуду,– буркнув Гайворон.– Але нічого, тепер, коли вони самі скоїли напад, пощади не буде нікому!

– Пане, благаю, не вбивайте, я все розповім,– відчувши лють в голосі начальства, заскімлив Додік.

– І ти, сучий сину, зажадав дармового бурштину?

– Що ви! Я їх відмовляв як міг!

– Скільки вас було?

– Троє сільських, капітан і я. Але я, пане, перебував у них у заручниках – зброї мені не дали.

– Куди вони відступили?

– Певне, до села, кликати підмогу.

– Може, вже викликали її телефоном і чекають у засідці?

– Ні, пане, тут покриття немає. Навіть найкрутіші смартфони не тягнуть.

– Он воно що! А я гадав, що мій через багнюку накрився. Добре, піднімайся. Допомагатимеш решті. Часу в нас обмаль. Сюди ми добиралися повний світловий день. Вони, навіть якщо використають квадроцикли, до ночі не встигнуть обернутися в село і назад. Тільки якщо будуть їхати лісом вночі, але це сумнівно… Ну, хай і так – вони ж місцеві. Все одно треба чекати нападу або на ранок, або десь опівдні…

Гайворон розмірковував уголос, спираючись на сосну. Додік тим часом зметикував, що його не вб’ють на місці, як того сержанта, та й голос цього командира видався йому надто знайомим, але він і досі боявся запитати напряму.

– Отже, піднімаймося – і всі до роботи! – підсумував Гайворон, звертаючись до гурту наляканих і змоклих людей.– Бурштин ділимо за фракціями. Я забираю все, що більше тридцяти міліметрів, решта – ваша. Тому, можна сказати, працюєте на себе. Вночі ніхто спати не лягатиме!

Люди переглянулися і рушили до помпи. Від перспективи здобути гарний жилавий бурштин у їхніх очах спалахнула надія. Тепер уже не було потреби підганяти когось, впряглися всі до одного. Помпа знову зафуркотіла, її монотонний гул поплив над озером.

Додік, осмілівши, підійшов до