Читати книгу - "Вибрані романи"

— І тільки?

— І кожну матір можна вважати Пресвятою Дівою, якщо вона мати.

— Ти створюєш нову теологію!

— Не знаю, але я ненавиджу реакціонерство і святенництво. Уся ця поведінка просякнута заздрістю, й мене дивує, що ти, якого я вважаю спроможним уникати вульгарності й пересічності, мене дивує, що ти став чіпляти на себе цю уніформу.

— Я тебе не зовсім розумію, Абелю, поясни свій погляд!

— Усе дуже просто. Брутальні й вульгарні душі не можуть відзначитися, а що вони не терплять, коли відзначаються інші, то полюбляють надягати на них уніформу догми, яка перешкоджала б їм відзначитися. Будь-яка ортодоксія, чи в релігії, чи в мистецтві, виникає із заздрості, можеш не сумніватися. Якби всім нам дозволили вдягатися так, як нам хочеться, то кожна людина могла б підібрати для себе такий одяг, який привертав би до себе увагу й підкреслював її природну елегантність, і якби це був чоловік, то він міг би домогтися, щоби жінки захоплювалися ним і закохувалися в нього, тоді як інший, брутальний і вульгарний від природи, лише виставляв би себе на посміх, намагаючись одягтися по-своєму, а тому чоловіки брутальні й вульгарні, які є заздрісниками, вигадують щось подібне до уніформи, одягаючись, наче ляльки, і цей їхній одяг нерідко вважають модним, бо мода — це ще одна ортодоксія. Не обманюй себе, Хоакіне: ідеї, які називають небезпечними, зухвалими, нечестивими, — це ідеї, що не спадають на думку людям убогого й рутинного розуму, тим, що не мають і крихти ні власного розуму, ні оригінальності й обходяться спільним розумом та вульгарністю. Найбільше вони ненавидять уяву й тому не мають її.

— Нехай буде й так, — вигукнув Хоакін, — але хіба ті, кого ти називаєш людьми брутальними, вульгарними, пересічними, не мають права захищатися?

— Одного разу ти захищав у моєму домі — пригадуєш? — заздрісного Каїна, а потім у тій незабутній промові, яку я вислухав, мало не померши від хвилювання, у тій промові, якій я завдячую левову частку своєї репутації, ти нам відкрив — принаймні мені відкрив — душу Каїна. Але Каїн не був ані брутальним, ані вульгарним, ані пересічним...

— Але він був батьком заздрісних...

— Так, але то була зовсім інша заздрість, а не заздрість цієї публіки... Заздрість Каїна була чимось великим; заздрість фанатичного інквізитора — найдрібніша з тих, які можуть бути. І мене дивує бачити тебе серед них...

«Невже цей чоловік, — запитав себе Хоакін, попрощавшись із Абелем, — читає в моїй душі? Думаю, що ні, не подібно, щоби він розумів, що зі мною діється. Він говорить і думає, як малює, не знаючи, що говорить і що малює. Він живе підсвідомістю, але схильності до глибших роздумів я в ньому не бачу...»

Розділ сімнадцятий

Хоакін довідався, що Абель має інтригу з однією зі своїх давніх моделей, й це укріпило його переконаність у тому, що не кохання спонукало його одружитися з Еленою. «Вони одружилися для того, — сказав він собі, — щоби принизити мене». А потім додав: «Ні, Елена його не кохає і не може кохати... вона не кохає нікого, вона неспроможна кохати, вона не більш, ніж гарна шкатулка з пихою всередині... З пихи та зневаги до мене вона одружилася, і з пихи та з примхи вона спроможна не виконувати своїх подружніх обов’язків... А тим паче щодо чоловіка, якого вона ніколи не кохала...» Посеред іскор полум’я, яке він вважав давно погашеним кригою своєї ненависті, яскраво спалахнула жарина його давнього кохання до Елени. Атож, попри все, він досі був закоханий у цю паву, в кокетку, в модель свого чоловіка. Антонія, звичайно, в усьому переважала її, але інша була іншою... А потім... якою солодкою є помста! Як вона може зігріти серце, що перетворилося на шматок криги!

За кілька днів він прийшов у дім Абеля, вибравши такий час, коли господаря не було вдома. Він застав Елену саму-одну з дитиною, ту саму Елену, перед чиїм обожненим образом він марно просив захисту та спасіння.

— Абель мені вже повідомив, — сказала йому кузина, — що ти почав учащати до церкви. Це Антонія привела тебе туди, чи ти втікаєш туди від Антонії?

— Чому ти так думаєш?

— Тому, що чоловіки мають звичку шукати блаженства, або плентаючись слідом за своєю жінкою, або втікаючи від неї...

— Існують і ті, хто втікає від жінки, але не для того, щоби піти до церкви.

— Що ти маєш на увазі?

— Що твій чоловік, який розповів тобі цю історію, знає про мене й більше, і не тільки те, що я ходжу молитися до церкви...

— Нічого дивного! Кожен побожний чоловік мусить молитися не тільки в церкві, а й у себе вдома.

— І я молюся. І головне, прошу у Пресвятої Діви, щоби вона захистила мене й спасла.

— Я вважаю, ти робиш добре.

— І знаєш, перед яким образом я цього в неї прошу?

— Не знаю, поки ти мені не скажеш...

— Перед тим, який намалював твій чоловік...

Елена, почервонівши, швидко відвернула обличчя до дитини, яка спала в кутку кімнати. Раптовість цієї атаки збентежила її. Але, опанувавши себе, вона відповіла:

— Це здається мені безбожницьким учинком із твого боку й доводить, Хоакіне, що твоя нова релігійність — лише фарс або й щось гірше...

— Присягаюся тобі, Елено...

— Дозволь тебе остерегти: не присягайся святим ім’ям Бога марно.

— Проте я все ж таки присягаюся тобі, Елено, що моє навернення було щирим, тобто я хотів вірити, хотів захиститися вірою від пристрасті, яка мене пожирає...

— Атож, я знаю твою пристрасть.

— Ти її не знаєш!

— Я її знаю. Ти терпіти не можеш Абеля.

— Чому я не можу його терпіти?

— Ти знаєш, чому. Ти ніколи не міг його терпіти, навіть до того, як мене з ним познайомив.

— Брехня!.. Брехня!..

— Правда! Правда!

— І чому б то я не міг його терпіти?

— Бо він здобув славу, здобув визнання. А чого бракує тобі? Ти хіба не маєш своєї клієнтури? Хіба вона не дає тобі доброго заробітку?

— Ну, гаразд, Елено, тоді я скажу тобі правду, всю правду. Цього мені не досить! Я також хотів прославитися, винайти щось нове в моїй науці, поєднати своє ім’я