Читати книгу - "Майстер реліквій"

Дісмас сховався за спинами Конрада і Наткера. Тим часом ландскнехти наблизилися до столу, мелодійно промовляючи євангельські слова:

— І третього дня Магдалина прийшла до порожньої могили, зазирнула всередину і побачила там двох янголів!

Конрад і Наткер «підпливли» до релікварію.

Конрад відкрив кришку і вийняв звідти Святу Плащаницю. Він театрально підняв складену святиню, щоб її всі побачили.

Дісмас стурбовано спостерігав, як Конрад і Наткер дихають ротом, тоді як він суворо наказав обом ні в якому разі цього не робити. У Конрада вже оскляли очі. Наткер незграбно вовтузився, заплутавшись у власному вбранні, під яким була захована Дюрерова плащаниця. Дісмас щосили закашляв, ледь не розірвавши власний стравохід. Це кхе-кхе-кхе висмикнуло обох янголів з наркотичного трансу. Але Наткер все ще продовжував копирсатися у пошуках підробленої плащаниці.

Нарешті він її дістав і вже збирався вкласти у релікварій, як до нього повернувся Конрад. Його лікоть зачепив релікварій і зіштовхнув його зі столу на підлогу. Він приземлився, важко брязнувши. Дісмас заплющив очі і перестав дихати.

Конрад, між тим, блаженно посміхався, наче скидання релікварію на підлогу було частиною стародавнього ритуалу, ознаменованого з неба. Разом із Наткером вони щезли під столом.

Але за мить з'явилися знов і випросталися. Конрад підняв релікварій і поставив на стіл. Дісмас побачив, що кришка вже закрита. Наткер щось шарпав під рясою. Здається, підмінили. Наткер кивнув Дісмасу.

Два янголи полетіли, немов хмаринки назад, до дверей з каплиці. За мить вони щезли. Зроблено. Звершилося. І слава Богу.

Карл і ті апостоли, які лишилися притомними, мовчки витріщалися.

Дісмас дав знак Дюреру: я пішов. Настав час для Іуди зайнятися своїми мерзенними справами.

Дюрер подивився на нього приголомшено: не кидай мене. Карл припинив ридати і повертався до чуття, поклавши голову на плече Дюреру і втупивши у скатертину відсутній погляд.

Дюрер повинен був відбути свій жереб до кінця.

Дсмас тихенько вийшов через ті двері, що вели на балкон, і сказав охороні:

— Я — Іуда. Повинен піти та зрадити Господа. Лишаю двері відчиненими — там досить душно.

— Його високість любить ладан. І до нас також трохи достає.

Він наморщив носа у бік табору на площі.

— Ох і смердять ці паломники!

45. Між нами все скінчено

По дорозі до апартаментів архідиякона Дісмас ледь стримував себе, щоб не зірватись на біг. Єдине, про що він думав, — якнайшвидше забрати плащаницю у Конрада і Наткера і віднести її Караффі.

Він піднявся сходами. Картина, яку він побачив, тяжко вразила його.

У центрі покою стояв Караффа, тримаючи складену плащаницю. Кімната була заповнена його людьми, всі з мечами наголо.

Наткер лежав на спині у калюжі крові. За ним хитав головою Конрад. Очі у Наткера були розплющені і порожні.

— Він би не віддав їм її, — скрушно проказав Конрад.

Заговорив Караффа:

— Як я вже вам казав у замковому дворі, майстре Дісмас, я не гаю часу. Особливо на суперечки з покидьками.

Караффа дав знак своїм людям. Вони схопили Дісмаса, зв'язали йому за спиною руки і кинули на підлогу.

— Ви отримали те, за чим прийшли, — сказав Дісмас. — Відпустіть дівчину. В нас була домовленість.

— Так. Але я служу моєму господарю, а йому дуже сподобалася ваша монахиня. Тому наша домовленість, як ви це назвали, більше не дійсна. На превеликий жаль.

Караффа обмацав свою здобич, погладжуючи її, як кота.

— Вітаю вас, майстре Дісмас. Уявляю, як здивується завтра герцог Карл, коли відкриє порожній релікварій. Хотів би я на це подивитись. Але нас кличе Париж.

Дісмас зрозумів: він не здогадується про підміну.

— Ви людина честі, синьйоре?

— Вища честь — це перемога, майстре Дісмас. І я її здобув.

— Італійська свиня, — прошипів Конрад.

Один з людей Караффи вдарив Конрада ногою в пах. Ландскнехт застогнав і перевернувся на бік.

— Які ж вони некультурні, ці ландскнехти, — зауважив Караффа. — Через відсутність культури вони не мають манер. Шкода. Але це не має ніякого значення.

Він продовжував голубити складену плащаницю.

— Але вони гарні вояки. Я бачив їх у бою. Я розумію, чому саме їх кардинал Альбрехт вирядив супроводжувати вас у вашій місії.

Дісмас пильно дивився на нього.

— Мені, — продовжував Караффа, — також сподобалась сестра Гільдеґарда. Як її звуть насправді? Коли забавляєшся з жінкою, краще називати її справжнім ім'ям. Але «сестра» теж забавно. Я думаю розважитися з нею до того, як це зробить мій хазяїн. Не хочу підхопити його «гірську хворобу».

Дісмас ударив Караффу по ногах. Безглуздий імпульсивний вчинок. Люди Караффи миттю накинулися і били його, доки Караффа не підняв руку — «досить».

Дісмас лежав на боці, скорчившись.

— О, я бачу, до нас приєднався граф Лотар! Яка честь!

Дісмас підвів очі і побачив, що вони схопили Дюрера. Зв'язавши художнику руки, поплічники Караффи кинули його на підлогу поруч з іншими.

Дісмас сів прямо. Дюрер перелякано дивився на нього.

— Я вже подякував майстрові Дісмасу за «переведення», — сказав Караффа. — Тепер мушу віддячити й вам. Без сумніву, ви гарно грали у Тайній вечері. Як і у попередніх метаморфозах.

Дюрер чомусь не зводив очей з плащаниці в руках Караффи.

Той продовжував:

— Ми зустрічались раніше? Певен, що так.

Дюрер глянув на Дісмаса.

— Ні.

— У мене добра пам'ять на обличчя. У Флоренції? Чи у Венеції?

— Я б запам'ятав таку виразну людину, як ви.

Караффа віддав плащаницю своєму помічникові

і низько схилився, наблизивши обличчя до Дюрера. Спочатку він торкнувся пальцями рудого волосся Дюрера, потім намотав пасмо на пальці.

— Яке гарне!

Іншою рукою він дістав кинджал і відрізав пучок волосся.

— На згадку.

Потім приставив вістря кинджала до щоки художника.

— Хіба варто псувати таке прекрасне обличчя? Отже, питаю ще раз: де це було?

— Скажи йому, — втрутився Дісмас.

— У Венеції.

Караффа посміхнувся. Потім торкнувся лезом маківки Дюрера, наче шкільний учитель, який дорікає неслухняному учневі, і підвівся.

— Коли саме?

— Герцог Урбіно і дож відвідували базиліку Санта-Марія Глоріоза деї Фрарі, щоб перевірити, як працює Тіціан над вівтарем «Внебовзяття Пресвятої Діви Марії».

— Пам'ятаю! І що ви робили для цієї картини?

— Я — друг Тіціана.

— Я вражений. А що ж ви робите у Шамбері з цією бандою, вдаючи із себе знатну особу?

— Вони також мої друзі.

Караффа знову нахилився і притис кінчик кинджала під око Дюрера.

— Що ж з вами робити, граф Лотар? Виколоти це око? Або…

Він переставив вістря під друге око.

— Не можу вирішити. Кажіть самі. Яке ви волієте втратити спочатку?

Дісмас заговорив.

— Його звуть Альбрехт