Читати книгу - "Крейдяна Людина"

— Хто знає, — кажу я, — може, на півночі мені зустрінеться якась краля.

— Що з нами тільки не траплялося…

— Що правда, то правда.

Ми обоє вмовкаємо. Цього разу, коли Гоппо знову простягає мені фляжку, я беру її.

— Гадаю, усе це нарешті скінчилося, — каже він, і я знаю, що він має на увазі не тільки крейдяних чоловічків.

— Мабуть.

Навіть якщо в сюжеті досі є дірки. Незрозумілі деталі.

— Схоже, ти досі сумніваєшся.

Я знизую плечима.

— Є деякі моменти, яких я не розумію.

— Наприклад?

— Хіба тобі ніколи не було цікаво, хто отруїв Мерфі? Це досі не вкладається в голові. Тобто я більше ніж упевнений, що це Міккі його відв’язав. Напевно він хотів завдати тобі болю, щоб ти теж відчув те, що відчував він. Але я не вірю, що Міккі міг убити Мерфі. А ти в це віриш?

Гоппо відповідає не відразу. На мить мені навіть здається, що він так нічого й не скаже.

— Він його не труїв. Мерфі ніхто не труїв. Принаймні навмисно.

Я витріщаюся на нього.

— Не розумію.

Він зиркає на фляжку. Я віддаю йому. Гоппо закидає голову і перехиляє її.

— Мама вже тоді починала трохи забуватися. Вона клала речі не там, де вони мали лежати, або взагалі їх кудись запроторювала. Якось я бачив, як вона насипала кукурудзяні пластівці в чашку і залила їх кип’яченою водою.

Звучить знайомо.

— Одного дня, десь за рік після смерті Мерфі, я прийшов додому, а вона якраз збиралася нагодувати Бадді. Вона виклала до його миски вологий корм і почала насипати щось із пакетика, який витягла з кухонної шафки. Я подумав, що вона додавала йому сухого корму. А тоді побачив, що то був засіб від шкідників. Вона переплутала пакетики.

— Кепсько.

— Угу. Я зупинив її саме вчасно. Здається, ми потім навіть посміялися з цього випадку. Але це наштовхнуло мене на роздуми: може, вона так само помилково отруїла Мерфі?

Я обмірковую його слова. Не навмисно. Це була жахлива помилка.

«Ніколи не бери на віру. Ніколи не відкидай сумнівів, навіть якщо здається, що все й так очевидно».

Я починаю сміятися. Не можу стриматись.

— Ми все ж помилилися. Уже вкотре.

— Вибач, що не сказав тобі раніше.

— Не переймайся.

— Ну, думаю, тепер ти маєш свої відповіді.

— Лиш одну.

— Є ще щось?

Я затягуюся цигаркою.

— Вечірка. Після якої сталася аварія. Міккі стверджував, що хтось підлив алкоголь у його напій.

— Міккі завжди брехав.

— Тільки не про це. Він ніколи не сідав за кермо напідпитку. Він любив ту свою автівку. Він боявся її розбити, тому нізащо б так не ризикував.

— Що ти хочеш сказати?

— Я думаю, що хтось справді підлив йому алкоголь. Той, хто волів, щоб він потрапив у аварію. Хтось, хто його ненавидів. Але не міг передбачити, що Ґев поїде разом з ним.

— Тоді той хтось — дуже паршивий друг.

— Сумніваюся, що він був другом Міккі. Точно не тоді. І зараз теж.

— Себто?

— Ти бачив Міккі, коли він тільки приїхав до Андербері. Ти сказав Ґеву, що він говорив з тобою.

— І що?

— Усі думали, що Міккі тієї ночі пішов до річки, бо він був п’яний, згадував свого брата, але я так не думаю. Гадаю, що він навмисно пішов туди, бо мав з кимось зустрітися.

— Таки зустрівся. З двома малолітніми грабіжниками.

Я хитаю головою.

— Це вбивство з ними не пов’язують. У поліції немає доказів. До того ж вони заперечують, що були тієї ночі біля річки.

Гоппо замислюється.

— То, може, все просто: Міккі був п’яний і сам упав у річку?

Я киваю.

— Бо «на тому відтинку дороги немає ліхтарів». Це були твої слова, коли я вперше розказав, що Міккі впав у річку і втопився. Так?

— Так.

Моє серце на мить завмирає.

— Звідки ти знав, де саме впав Міккі? Хіба що ти був там?

Він легенько всміхається.

— Навіщо мені вбивати Міккі?

— Бо він таки дізнався, що це ти підлив йому алкоголь. Він хотів розповісти Ґеву, написати про це в книжці? Ти мені скажи.

Він дивиться на мене довго, аж мені стає мулько. Тоді притискає фляжку мені до грудей.

— Інколи, Еде… краще не знати всіх відповідей.

Два тижні по тому

Дивно, яким маленьким здається життя, коли залишаєш його позаду.

Чомусь я думав, що за сорок два роки залишив на цій планеті трохи вагоміший слід і створив у часі трохи більшу діру. Проте ні, як і все інше, більшість мого життя — принаймні його матеріальний складник — компактно помістилася в одну велику вантажівку.

Я дивлюсь, як дверцята зачиняються, ховаючи всередині мої останні земні пожитки, охайно поскладані в коробках з відповідними наліпками. Ну, майже останні.

Я всміхаюся до вантажника, сподіваючись, що моя усмішка вийшла привітно-товариською.

— То що, все готово?

— Так, — відповідає старший і, мабуть, досвідченіший з їхньої бригади. — Усе готово.

— Добре, добре.

Я озираюся на будинок. На мене досі з осудом дивиться табличка «ПРОДАНО», ніби натякаючи, що я не впорався і прийняв свою поразку. Я думав, мама засмутиться через те, що я продав будинок, але, схоже, це також стало для неї полегшенням. І вона наполягла, що не візьме від мене жодного пенні.

— Тобі знадобляться гроші, Еде. Щоб улаштувати нове життя. Почати все спочатку. Ми всі цього іноді потребуємо.

Вантажівка рушає з місця, і я підношу руку. Я орендував однокімнатну квартиру, тому більшість моїх речей відправлено в сховище. Я повільно заходжу до будинку.

Тоді як без усіх моїх пожитків життя здається мені меншим, будинок — навпаки, більшим. Якусь мить я безпорадно стою в коридорі, а тоді підіймаюся до своєї кімнати.

Під вікном, де раніше стояв комод, шматок підлоги трохи темніший. Я підходжу до нього, опускаюся навколішки і виймаю з кишені невеличку викрутку. Підважую незакріплені дошки і знімаю їх. Усередині лишилися тільки дві речі.

Я обережно витягаю першу — великий пластиковий контейнер. Під ним лежить друга річ: згорнутий старий наплічник. Мама купила мені його після того, як я загубив на ярмарку поясну сумку. Я про це розказував? Я любив той наплічник. На ньому було зображення «Черепашок-ніндзя», і він був кльовіший і значно зручніший за ту поясну сумку. Зручніший для збирання всякої всячини.