Читати книгу - "У війни не жіноче обличчя"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Перед самим своїм відступом, це вже в сорок третьому році, фашисти розстріляли мою матір... А в мене мама була така, вона сама нас благословила:
— Ідіть, діти, вам слід жити. Ніж вмирати поволі, краще не вмирати.
Мама не казала високих слів, вона знаходила прості жіночі слова. Вона хотіла, щоб ми жили і навчалися, особливо, щоб навчалися.
Жінки, які були разом із нею в камері, розповідали, як щоразу, коли її виводили, вона прохала:
— Ох, жіночки, я плачу про єдине: допоможіть, якщо помру, моїм дітям!
Після війни одна з тих жінок взяла мене до себе, до своєї родини, хоча в неї було двоє маленьких дітей. Хату нашу фашисти спалили, молодший брат загинув у партизанах, маму розстріляли, батько на фронті. Повернувся з фронту поранений, хворий. Пожив недовго, незабаром помер. Так з усієї родини я одна залишилася. Жінка ця й сама була бідною, і двоє своїх дітей у неї, я вирішила піти, кудись виїхати. А вона плакала і не пускала.
Коли я дізналася, що матір мою розстріляли, я збожеволіла. Не знаходила собі місця, мені не було спокою. Мені треба... Я мала її знайти... А їх розстріляли і могилу зарівняли важкими машинами... У великому протитанковому рові... Мені приблизно показали: де, в якому місці вона стояла, і я побігла, копала там, розгортала руками трупи. Я впізнала матір за каблучкою на руці... Як побачила ту каблучку, закричала й нічого більше не пам’ятаю. Нічого не пам’ятаю... Якісь жінки витягли її, омили з консервної банки і поховали. Я ту баночку досі зберігаю.
Уночі іноді лежу й думаю: мати загинула через мене. Ні, не через мене... Якби я, боячись за своїх близьких, не пішла боротися, якби так вчинив і третій, і четвертий — не було б того, що є тепер. Але сказати собі... Забути... Як ішла моя мати... Звучала команда... І я стріляла в той бік, звідки вона з’являлася... Її біленька хустинка... Ви ніколи не дізнаєтеся, як важко з таким жити. І щодалі, то важче. Іноді вночі раптом молодий сміх або голос під вікном, і ти здригнешся, тобі раптом здасться, що то дитячий плач, дитячий крик. А то раптом прокидаєшся і відчуваєш, що не можеш дихати. Душить запах горілого... Ви не знаєте, як пахне палаюче людське тіло, найпаче влітку. Чимось тривожним і солодким. Я і тепер, а в мене така робота в райвиконкомі, як десь пожежа, то треба виїхати на місце, скласти документ. Але якщо скажуть, що загорілася десь ферма, загинули тварини, я ніколи не виїжджаю, я не в змозі... Мені воно нагадує... Той запах... Як люди горіли... І ось вночі прокинешся, біжиш за парфумами, і здається, що і в парфумах цей запах. Скрізь...
Довго боялася заміж виходити. Боялася мати дітей. Раптом війна, я піду на фронт. А як же діти? Тепер полюбила читати книжки про життя після смерті. Що там? З ким я там зустрінуся? Хочу і боюся зустрітися з мамою. Молода не боялася, а ось постаріла...»
Антоніна Олексіївна Кондрашова,
партизанка-розвідниця
Битошської партизанської бригади
«Перше моє враження... Я побачила німця... Неначе тебе вдарили, все тіло болить, кожна клітинка — як це вони тут? Ненависть — вона була сильнішою, ніж страх за своїх близьких, коханих і страх власної смерті. Звісно, ми думали про своїх рідних, але вибору в нас не було. Ворог прийшов зі злом на нашу землю... З вогнем і мечем...
Коли, наприклад, стало відомо, що мене мають заарештувати, я пішла в ліс. До партизанів. Пішла, залишивши вдома сімдесятип’ятилітню матір, притому саму. Ми домовилися, що вона прикинеться сліпою, глухою, і її не чіпатимуть. Звісно, то я себе так заспокоювала.
Наступного дня, як я пішла, фашисти ввірвалися до будинку. Мама прикинулася, що вона сліпа, недочуває, як ми домовилися. Вони її страшенно били, допитувалися, де дочка. Мати довго хворіла...»
Ядвіга Михайлівна Савицька,
підпільниця
«Я така до кінця залишуся... Така, як ми були в той час. Так, наївна, так, романтична. До сивини... Але — це я!
Моя подруга Катя Сімакова була партизанською зв’язковою. У неї дві дівчинки. Обидві невеликі, ну, скільки їм було — років по шість-сім. Вона брала цих дівчаток за руки, йшла містом і запам’ятовувала, де і яка техніка стоїть. Гримне на неї вартовий, вона роззявить рота і прикинеться дурненькою. Так кілька років... Мати жертвувала своїми дівчатками...
Ще в нас була Зажарська, і в неї — дочка Валерія. Дівчинці сім років. Потрібно було підірвати їдальню. Ми вирішили закласти міну в піч, але її треба було пронести. І мати сказала, що міну принесе її дочка. Поклала до кошика міну, а нагору кілька дитячих костюмчиків, плюшеву іграшку, два десятки яєць і масло. І так дівчинка принесла до їдальні міну. Кажуть: материнський інстинкт сильніший за все. Ні, ідея сильніша! І віра сильніша! Я так гадаю... Я навіть у цьому впевнена, що якби не було такої мами, такої дівчинки і вони не пронесли б ту міну, то ми б і не перемогли. Так, життя — це добре. Прекрасно! Але є більш цінні речі...»
Олександра Іванівна Храмова,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У війни не жіноче обличчя», після закриття браузера.