Читати книгу - "Пісня Соломона"

мішок — обіцянку, що от-от мала сповнитися; і найгостріше — коли Дояр з мішком у руках м’яко зіскочив на підлогу. Лас-Веґас, закопані скарби, круп’є, касові віконця на іподромі, нафтові фонтани, хрускотливі долари, маєтки, тоталізатор. Аукціони, банкові сховища, безліч героїну. Тоді кам’янієш, трусишся, пересихає в горлі, пітніють долоні. Наполегливість, відчуття, що всіх здолаєш або прихилиш на свій бік. Чоловіки мовчки встають і луплять козирною дамою об стіл, аж їй в’язи скручуються. Жінки, прикусивши нижню губу, ставлять червоні фішки на пронумеровані поля. Охоронці, студенти-відмінники не зводять очей з комбінацій цифр на дверях банкових сховищ і роздумують, чи далеко ці останні, заповітні двері. Перемога. Ніщо на світі не зрівняється з нею.

Дояр пожвавішав. Спинався крутосхилом, втискав коліна у виїмки, вимацував пальцями виступи, яких можна вчепитись. Ні про що не думав, знай ліз і ліз. Нарешті став на висоті семи метрів, біля самого входу. І помітив, що сюди веде протоптана стежинка. Якби так не квапився, то міг би натрапити на неї раніше. Цією стежинкою ходили мисливці, тато й тітка. Ніхто з них не шматував одежі, видираючись на верхотуру.

Спершу Дояр нічого не бачив у печері. Осліпила його пітьма. Позадкував до входу, заплющив очі, тоді знову ввійшов. Тепер уже міг відрізнити долівку й стіни. Ось кам’яна полиця, де спали діти, набагато більша, ніж він собі уявляв. На долівці залишилися сліди по вогнищах, біля входу стояло кілька валунів, один із них химерно роздвоєний вгорі. Але де лежали кістки? Серс сказала, що тіло занесли сюди. Мабуть, трохи далі, там повинна бути неглибока яма. Дояр не мав ліхтарика, сірники промокли, та він таки спробував знайти хоч кілька сухих. Чиркав-чиркав, але тільки два з них зашипіли. Тим часом очі трохи призвичаїлися до мороку. Схилившись, він мацав поперед себе паличкою, виламаною з куща, що ріс біля входу, й неквапно просувався вперед. Пройшовши яких десять-п’ятнадцять кроків, помітив, що печера звужується. Стелі не було видно. Дояр спинився й рушив праворуч. Тернувся рукою до стіни, збив сухий кажанячий послід й повернув вліво. Тут кінець палички завис у порожнечі. Дояр знову спинився й сягнув нижче, поки намацав дно. Орудуючи паличкою, намацав і стінки ями. Була трохи більш як півметра завглибшки й зо три метри завдовжки. Гарячково порпаючи паличкою по дні, натрапив на щось тверде, потім на щось ще твердіше. Ковтнувши слину, він став навколішки. Напружував зір, як міг, але нічогісінько не бачив. Раптом Дояр згадав, що в кишені жилетки є запальничка. Відкинув паличку й поліз у кишеню, очманілий від запаху грошей — миготливих вогнів, музики фортепіано. Вийнявши запальничку, благав Бога, щоб засвітила. З другої спроби спалахнув вогник. Дояр видивлявся на дно. Світло згасло. Ще раз клацнув важільцем і захистив долонею тремкий пломінець. В ямі лежали камені, дошки, сухі листки, навіть жерстяний кухлик. Золота не було. Розпластавшись на животі, тримаючи в одній руці запальничку, Дояр переривав другою рукою все, що тут лежало. Гріб, вимацував, тягнув до себе й відсовував. Надаремно. Не було тут округлих, як голуб’яче воло, набитих золотом мішечків. Нічого, крім сміття. Взагалі нічого. Не тямлячись, Дояр завив довгим «о-о-о-о-у-у-у!!!» понад ямою. Сполохані кажани залопотіли крилами над головою та щезли в темряві. Налякали й водночас отямили його. Скочив на ноги, підметка правої туфлі відірвалася від м’якої, добре вичиненої козлячої шкіри. Пустився навстриб із печери, високо задираючи ногу, щоб не перечепитися відірваною підошвою.

Надворі, у світлі дня, він спинився й передихнув. В очах пекло від пилюки, сліз і сліпучих променів сонця, але Дояреві, розлюченому й розчарованому, не до того було, щоб їх витирати. З розмаху жбурнув запальничку. Описавши круту дугу, впала в зарості біля підніжжя пагорба. Пошкутильгав стежкою, навіть не дивлячись, куди вона веде. Ішов, куди ступають ноги, й опинився біля струмка. Над мілким — виразно видніли камінчики на дні — й нешироким, метрів чотири, руслом лежала дощана кладка. Дояр сів, підв’язав підметку чорною вузькою краваткою, а тоді перейшов кладкою струмок. По той бік у лісі була стежка.

Доярем тіпало з голоду. Справжнього. Не такого собі недоситу з переситу, коли кортить чогось смачненького. Справжнього голоду: якщо зараз же, цієї миті не роздобудеш чогось їстівного, то згинеш на місці. Дояр кинувся шукати — в кущах, в гіллях дерев, на землі — ягід, горіхів, будь-чого. Але не знав, що шукати, де воно росте а як виглядає. Шлунок корчився у спазмах. Трусячись, Дояр зірвав кілька листків і кинув у рот. Хоч гіркі, як жовч, проте жував їх, випльовував і брав інші. Згадалося про сніданок, що подала місіс Купер, яким тоді погидував. Яєчня, щедро полита смальцем, свіжо вичавлений апельсиновий сік з м’якоттю й зернинками, що плавали в ньому, грубо накраяні скибки бекону, біла гаряча гора вівсянки й бісквіти. Місіс Купер старалася, як уміла й могла, але — мабуть, через те, що попереднього вечора перепив віскі — Дояр змусив себе лише на дві чашки чорної кави й два бісквіти. Від решти його нудило, а те, що з’їв, залишилося біля дверей дому Серс.

Забравшись у густий підлісок, він сердито відкинув віти й побачив перелаз. А там далі — дорога. Асфальт, автомобілі, обгороджені парканом поліційні пости. Цивілізація. Дояр глянув на небо. Треба прикинути, котра тепер година. Сонце пройшло десь чверть своєї пополудневої путі. Мабуть, перша, не менше. Небіж досі вже приїхав і поїхав назад. Дояр дістав із задньої кишені портмоне. Потемніло від вологи, але всередині було сухе. П’ятсот доларів, водійські права, клаптики паперу з телефонними номерами, картка соціального страхування, корінець авіаквитка, квитанції з хімчистки. Подивився в один і в другий бік дороги й пішов у південному напрямку, де, як гадав, і є Данвілл, сподіваючись під’їхати першою-ліпшою попуткою. Докучав голод, боліли ноги. Лише третя попутня машина загальмувала — «Шевроле» 1954 року, й чорношкірий водій розглядав Дояреву одежу з такою самою цікавістю, як і Небіж. Чи то не бачив дірок на коліні й під пахвою, обв’язаної краваткою туфлі, листя на Дояревій голові й забрудненого костюма, чи то не зважав на все це.

— Вам куди, приятелю?

— До Данвілла. Чи принаймні якнайближче до нього.

— То сідайте. Я не до самого Данвілла, звертаю на Бафорд, але вам таки ближче буде.

— Дуже добре, — відповів Дояр, замиловано дивлячись на сидіння в машині. Сівши й сперши натомлені плечі на м’яку нейлонову спинку, він полегко зітхнув.

— Непоганий костюмчик, — сказав чоловік. — Ви, напевно, нетутешній.