Читати книгу - "Дитя песиголовців"

Сам він розстібнув довгий, гарбузяного кольору плащ і влаштувався на чолі столу. Спецназівці стояли біля дверей і стежили за кожним його рухом — наче циркові песики за дресирувальником. Він махнув їм рукою: — Забирайте все, що забажає пан директор, нехай працює. Але стежте за часом. І принесіть нам кави. Чи ти віддаєш перевагу чаю?

— Без різниці, — сказала Марта. Ноги в неї наче віднялися, вона вчепилася руками в спинку найближчого стільця й подумки повторювала: тільки б не впасти, тільки б не впасти.

— Тоді дві кави. — Хаустхоффер підважив пальцями ручку верхньої шухляди, висунув її, витягнув звідти чашку — строкату, з квіточками і співочими пташками, і з написом «Нашій улюбленій пані Карен». Чашку він поставив на край столу, потім потягнувся до внутрішньої кишені за портсигаром і видобув звідти довгу, коричневу сигарету. Клацнув запальничкою. — Не проти?

Марта ще й відповісти не встигла — а він уже випустив з ніздрів дві густі цівки диму і сказав:

— Вітаю, Марто Баумгертнер, це було блискуче. Ризикуючи життям, ти вивела на чисту воду небезпечного злочинця — громадянина сусідньої держави, який пробрався до нас і намірявся здійснити терористичний акт. Ти врятувала життя однокласників і вчителів. Тільки завдяки тобі все обійшлося малою кров’ю.

Марта похитала головою.

— Ви не розумієте. Насправді Яромир не хотів нікого підривати.

Хаустхоффер вигнув праву брову:

— А бомбу в спортзалі він збирав… ну, просто через природну допитливість? Не знаю, Марто, не знаю… Я особисто тобі вірю, але для інших це може пролунати непереконливо. Особливо якщо розкриються певні подробиці.

Звісно, це була якась гра, — але навіщо її вів Хаустхоффер, чого він хотів?

Гаразд, вирішила Марта, кращий метод захисту — напад, це ж усім відомо.

— Наприклад — подробиці про те, як вам вдалося так швидко тут опинитися? І до речі, що ви взагалі робите в школі?

Він знову затягнувся, видихнув і, відкинувшись на спинку, дивився на Марту своїми великими, опуклими очами. Вивчав, сучий син.

— А я в тобі не помилився, це приємно. Ну, давай по черзі. Ми тут, як я вже казав, завдяки твоїй сміливості, кмітливості й витримці. Пан Віктор Вегнер отримав від тебе смску… як там було? «Спортзал. Біда. Терміново — єгерів!» — і повідомив єгерям. А ті, ясна річ, викликали нас. Ну а щодо подробиць… Марто, ти ж не думаєш, що все це виявилося для нас повною несподіванкою? Стеження тривало — й тривало давно, ситуацію ми тримали під контролем…

— Той «борсук» біля школи, — здогадалася Марта. — А кістки в спортзалі?.. Принада? Поклали кілька справжніх і гору підроблених, а потім злили про це інфу?

— Кістки справжні, — похитав головою пан Хаустхоффер. — Всі до найдрібнішої.

— Хочете сказати, що просто в школі влаштували склад із драконових кісток? І ці, нові, які вчора познаходили в людей, — їх теж сюди?! Як вам таке взагалі дозволили?! І ви ще називаєте терористом Яромира?! Він хотів підірвати спортзал, щоб знищити цю отруту, а ви стільки днів, свідомо… Вони ж токсичні! І спортзал у двох кроках від їдальні!

— І при цьому — досить далеко від поверхів, на яких ви всі займалися. Твій Яромир на це ж і розраховував, коли збирався підривати спортзал. Точніше, — Хаустхоффер струсив попіл до чашки, — наскільки я розумію, спершу він планував підірвати бомбу десь в іншому місці, навряд чи його відправили сюди з такою незначною метою… ну, це ми скоро з’ясуємо. Так чи інакше, Марто, суть у тому, що — хоч би як ти ставилася до людей, яких я представляю, — Яромир справді терорист і злочинець. Ти, звісно, можеш жаліти його, співчувати йому — мені теж шкода, що він пішов цим шляхом. Але його вибір — це його вибір. Мене більше турбує твій.

— Слухайте, ідіть пригружати когось іншого — журналістів, Вакенродера он. «Шкода», аякже! Та вам начхати і на Яромира, і на мене, і на всіх інших. Тому ви і стежили за ним — але не зупиняли. Це якщо взагалі стежили, а не намагаєтеся заднім числом надувати щоки. — Вона хмикнула: — Ви розібралися б уже: «тримали ситуацію під контролем» чи «всіх врятувала моя смска».

Хаустхоффер зітхнув: смиренно й неголосно, наче добрий дядечко, готовий терпіти всі вибрики непутящої, але улюбленої племінниці.

— Із помилкових засновків ти робиш помилкові висновки. Ми стежили не за ним — за тобою. Яромир, на жаль, до останнього часу нічим не привернув нашу увагу. Один із багатьох біженців з-за ріки — молодий, у міру амбіційний… Його добре, дуже добре підготували. Він чітко знав, що саме робить і навіщо. — Хаустхоффер посміхнувся, дивлячись Марті в очі: — Зовсім інша справа — ти. Коли почалася операція «Розкопки», ми взяли кількох дилерів — зокрема, такого собі Марка Урбанека. В нього була вражаюча мережа клієнтів, він скуповував за безцінь кістки, а потім виробляв із них і продавав «зоряний пил», мутабор, «порох» та іншу отруту. Тобі він відомий як Марк Губатий.

— Ну був такий, так, про нього в нас багато хто чув…

Хаустхоффер відмахнувся:

— Будь ласка, часу мало — просто вислухай. Ми поговорили з Марком. Спершу він мовчав, потім від усього відмовлявся, але потім — звісно ж, зробив правильний вибір і все нам розповів.

— І тому ви нацькували на нього кресальних собак, а журналістам розповіли, що «загинув, коли намагався втекти».

— Це був не він, — посміхнувся Хаустхоффер.

— О, звісно! Ви ж доктор, у певному сенсі терапевт. Ви сходили до моргу, взяли там підходяще тіло й підкинули, щоб створити потрібну картинку для тівішників. А йому змінили зовнішність — і за програмою свідків відправили у Списне, працювати ткалею на заводі гобеленів.

— Боюся, що ні. Зовнішність ми йому справді змінили, а працює він тут-таки, в Ортинську — незабаром ти сама в цьому впевнишся. Але давай не відволікатися, мова ж зараз не про нього — про тебе. Саме до тебе ми почали придивлятися після розмови з Марком. І знаєш, ти неймовірна дівчина, Марто Баумгертнер. Іноді ти буваєш надзвичайно проникливою. Іноді — приголомшливо недоумкуватою і наївною. Зараз ти дивишся на мене, як на ворога, та сама поміркуй: якби я захотів здати тебе єгерям — давно б уже здав. Вісімнадцять — вік повноправного громадянина, який відповідає за свої вчинки за законом. А доказів вистачає, на жаль. Те, що у твого волосся несподівано змінився колір — природний колір, — можна ще списати на випадковість. Але, Марто — були ще знаки, намальовані тобою на стінах роздягальні у день пожежі. Пакет, який ми знайшли серед макулатури… там же залишкове випромінювання таке, що кресальні собаки буквально обривали повідці. По ньому, власне, ми вийшли і на роздягальню, і на місце, де ти зі своїми друзями зберігала пакунок із кістками. Опинився б на моєму місці будь-хто з єгерів… — Він похитав головою, наче щиро побивався з Мартиної необережності. — Знаєш, молодші