Читати книгу - "Діти Дюни"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Що ховається під узгір’ям?
Відсутність тварин непокоїла. Пробуджувала фрименське чуття обережності: «Відсутність каже більше, ніж присутність, якщо йдеться про виживання в пустелі». Але ж були вітряні пастки. Тож має бути вода й люди, які її використовують. Це місце-табу, що приховується під назвою Фондак, а інше його ім’я стерлося навіть із пам’яті більшості фрименів. І не видно ні птахів, ні звірів.
Ні людей — але тут починається Золотий Шлях.
Його батько колись сказав: «Щомиті довкола лежить невідоме. Там тобі слід шукати знань».
Лето глянув праворуч, на верхів’я дюн. Недавно тут пройшла мати-буря. Вона змахнула з озера Азрак, гіпсової котловини, його піщане покривало. За фрименським забобоном, той, що колись побачив Біджан, Білі Землі, отримає двосічний дар — виконання бажання, яке може його погубити. Лето бачив лише гіпсову рівнину, яка свідчила про те, що колись на Арракісі існувала відкрита водойма.
І про те, що вона знову існуватиме.
Він подивився вгору, пробігся довкола поглядом, шукаючи руху. Небо після бурі було ніздрюватим. Світло, що сочилося крізь нього, створювало відчуття молочної субстанції, срібного сонця, загубленого десь під завісою куряви, що зависла на значній висоті.
Лето знову перевів увагу на звивисту скелю. Вийняв зі свого фримпакета бінокль, сфокусував його рухомі лінзи й глянув на оголену сірість, що виступила там, де колись жили люди Джакуруту. Завдяки збільшенню побачив чагарник із тернових кущів, званих Королевою Ночі. Чагарник ховався в тінях біля розколини, що могла бути входом до старої січі. Він детально оглянув скельний виступ по всій його довжині. Срібне сонце змінило червінь на сірість, надавши довгому виступу розмито плаского вигляду.
Він перекотився на другий бік, повернувшись спиною до Джакуруту, через бінокль оглянув довкілля. Ніщо в цій пустелі не зберегло жодного знаку людського переходу. Вітер уже стер його слід, зоставивши тільки неясну округлість там, де він уночі спустився з хробака.
Він знову глянув на Джакуруту. Окрім вітряної пастки, не було жодної ознаки, щоб люди колись проходили цим шляхом. І, крім звивистої скелі, не було нічого, що б відрізнялося від вибіленого піску, пустки від горизонту до горизонту.
Лето раптом відчув, що він опинився в цьому місці, бо відмовився від обмежень системи, переданої його предками. Подумав про те, як на нього дивилися люди, про загальну помилку кожного погляду — крім погляду Ганіми.
Окрім як для обірваного натовпу інших пам’ятей, ця дитина ніколи не була дитиною.
«Я мушу взяти відповідальність за рішення, які ми ухвалили», — подумав він.
Ще раз оглянув скелю по всій довжині. За всіма описами, це мусив бути Фондак, жодне інше місце не могло бути Джакуруту. Він відчув дивний резонансний зв’язок з табу цього місця. Як цього вчив Шлях Бене Ґессерит, він відкрив свою свідомість для Джакуруту, намагаючись нічого про нього не знати. Знання було бар’єром, який унеможливлював науку. Кілька хвилин він дозволив собі просто резонувати, не висловлюючи жодних вимог, жодних питань.
Проблема полягала у відсутності тваринного життя, але була тут ще одна деталь, що його стривожила. Тепер він її усвідомив: не було стерв’ятників — орлів, грифів, яструбів. Навіть коли інше життя ховалося, вони зоставалися на виду. Усі водні місця в цій пустелі мали свій ланцюг життя. Всюдисущі стерв’ятники займали позицію при кінці ланцюга. Ніхто з них не з’явився, аби прослідкувати за ним. Як же добре він знав «сторожових псів січі», цей ряд скулених птахів на краю скелі в Табрі, примітивних грабарів, що чекають м’яса. Фримени їх називали «наші конкуренти». Але казали це без почуття ревності, бо вічно насторожені птахи часто повідомляли про наближення незнайомців.
«Що як цей Фондак покинули навіть контрабандисти?»
Лето перервав роздуми, відпив із водотрубки.
«Що як насправді тут немає води?»
Обдумав своє становище. Він дістався сюди на двох піщаних хробаках, шмагаючи їх усю ніч і покинувши напівмертвими. Це була Внутрішня Пустеля, де ховався притулок контрабандистів. Якби тут існувало життя, якби могло існувати, це було б можливим лише за наявності води.
«Що як тут немає води? Якщо це не Фондак-Джакуруту?»
Він ще раз націлив бінокль на вітряну пастку. Її зовнішні краї витравив пісок, вона потребувала консервації, але все ще була справною. Там мусить бути вода.
«Та що як її немає?»
Покинута січ може втратити воду, віддавши її повітрю після безлічі катастроф. Чому там не було стерв’ятників? Їх убили заради їхньої води? Але хто? Як можна усунути їх усіх? Отруїти?
«Отруєна вода».
Легенди про Джакуруту не містили жодної згадки про отруєну цистерну, але таке могло бути. Якщо первісну пташину зграю знищили, чи досі вона не мала відновитися? Ідуалів перебито цілі покоління тому, а в жодній історії не згадувалося про отруту. Він знову оглянув скелю в бінокль. Як можна перебити цілу січ? Безперечно, хтось мусив врятуватися. Рідко траплялося так, щоб усі мешканці січі зоставалися вдома. Групи людей блукали в пустелі, мандрували до міст.
Із розчарованим зітханням Лето сховав бінокль. Зсунувся невидимим з боку січі схилом дюни й приготувався до найспекотніших годин, доклавши чимало зусиль, аби замаскувати свій диститент і приховати всі ознаки вторгнення. Він запечатав диститент і опинився в темряві. Мляві потоки втоми пропливали по його кінцівках. У пропітнілому наметі він провів більшу частину дня, дрімаючи та розмірковуючи про помилки, яких він міг припуститися. Його сни були захисними, але на тому шляху, який обрали вони з Ганімою, не могло бути самозахисту. Поразка спалила б їхні душі. Він з’їдав сухарики з прянощами й засинав, а тоді прокидався, щоб знову поїсти, випити й повернутися в сон. Це була довга подорож, тяжке випробування для дитячих м’язів.
Надвечір він прокинувся посвіжілим і прислухався до звуків життя. Вислизнув зі своєї піщаної плащаниці. Високо в небі в один бік летіла курява, але пісок колов його щоку з іншого боку — ознака скорої зміни погоди. Він передчував прихід бурі.
Обережно виповз на вершину своєї дюни і ще раз оглянув ті загадкові скелі. Повітря набрало жовтого кольору. Усе свідчило про наближення коріолісової бурі, вітру, що ніс смерть у своєму череві. Це була величезна смуга гнаного вітром піску, що могла розтягатися на чотири градуси географічної широти. Самотня порожнеча гіпсової котловини була тепер жовтою поверхнею, що віддзеркалювала хмари куряви. Його поглинув фальшивий спокій вечора. Тоді день завершився і настала ніч, раптова ніч Внутрішньої Пустелі. Скелі перетворилися на загострені піки, покриті, наче памороззю, світлом Першого місяця. Він відчув, що піщані шпичаки проколюють його шкіру. Відголос сухого
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Діти Дюни», після закриття браузера.