Читати книгу - "Гаррі Поттер колекція (комплект із 7 книг)"

- Загортає? А як?..

- Існує закляття, але ти мене навіть не питай, бо я не знаю! - закрутив Слизоріг головою, неначе старий слон, якого замучили москіти. - Невже я схожий на того, хто це випробовував би?... Невже я схожий на вбивцю?

- Ні, пане професоре, що ви, ні, - швидко заперечив Редл. - Пробачте... я не хотів образити...

- Нічого-нічого, я не образився, - буркнув Слизоріг. - Звісно, я трохи цікавився такими речами... чаклуни певного рівня завжди відчували потяг до цього аспекту магії...

- Так, пане професоре, - погодився Редл. - Я лише одного не збагну... просто з цікавості... тобто хіба один горокракс дає багато користі? Чи душу можна розщепити тільки один раз? Чи не було б краще й надійніше розділити душу на кілька частин? Бо, скажімо, якщо сім - це найпотужніше магічне число, то, може, на сім?..

- Мерлінова борода, Томе! - вигукнув Слизоріг. - Сім! Та навіть про вбивство однієї людини страшно подумати! Що там казати... ділити душу взагалі погано... а вже розривати її на семеро...

Було видно, що Слизоріг глибоко стурбований: він дивився на Редла, наче бачив його вперше. Гаррі не сумнівався, що професор узагалі шкодує, що почав цю розмову.

- Звичайно, це все тільки припущення, - пробурмотів він, - те, що ми обговорюємо, правда? Чиста теорія...

- Так-так, пане професоре, так і є, - квапливо погодився Редл.

- Та все одно, Томе... нехай залишиться між нами те, що я казав... тобто те, що ми тут обговорювали. Декому може не сподобатися, що ми вели балачки про горокракси. Це, розумієш, у Гоґвортсі заборонена тема... Дамблдор страшенно розгнівається...

- Я мовчатиму як риба, - пообіцяв Редл і вийшов з кабінету, але Гаррі ще встиг побачити на його обличчі вираз тієї несамовитої радості, якою воно засяяло тоді, коли Редл довідався, що він чаклун; ця радість не оживила його вродливі риси, а навпаки - з нею обличчя втрачало щось людське...

- Дякую, Гаррі, - тихенько сказав Дамблдор. - Вертаємось...

Коли Гаррі опинився в кабінеті, директор уже сидів за своїм столом. Гаррі теж сів і чекав, коли заговорить Дамблдор.

- Я дуже довго прагнув побачити це свідчення, - сказав нарешті Дамблдор. - Воно підтверджує мою теорію, доводить, що я мав рацію, а також вказує на те, яка ще довга дорога у нас попереду...

Гаррі раптом помітив, що всі до одного директори й директорки на портретах попрокидалися й уважно слухають їхню розмову. Один огрядний чаклун з червоним носом навіть приклав до вуха слухову трубку.

- Гаррі, - сказав Дамблдор, - я впевнений, що ти зрозумів усю важливість щойно почутого. Коли Томові Редлу було стільки років, як тобі тепер, може, на місяць-два більше чи менше, то він робив усе можливе й неможливе, щоб дізнатися, як досягти безсмертя.

- І ви, пане директоре, гадаєте, що він тоді свого досяг? - запитав Гаррі. - Створив горокракс? І тому не вмер, коли напав на мене? Він десь заховав той горокракс? Надійно убезпечив частку своєї душі?

- Частку... і, мабуть, не одну, - відповів Дамблдор. - Ти ж чув Волдеморта: він особливо хотів почути Горацієву думку про те, що буде з чаклуном, який створить більше, ніж один горокракс; що буде з чаклуном, який так прагне уникнути смерті, що готовий скоїти багато вбивств, неодноразово розривати свою душу, щоб зберегти її в багатьох, схованих поодинці горокраксах. Цієї інформації він не отримав би з жодної книжки. Як мені відомо... і як, мабуть, знав Волдеморт... ще жоден чаклун не розривав своєї душі більше, ніж надвоє.

Дамблдор на мить замовк, даючи лад думкам, а тоді сказав:

- Чотири року тому я отримав доволі переконливий доказ, що Волдеморт розірвав свою душу.

- Де? - запитав Гаррі. - Як?

- Ти сам мені його дав, Гаррі, - пояснив Дамблдор. - Щоденник, Редлів щоденник, з чіткими вказівками, як відімкнути Таємну кімнату.

- Я не розумію, пане директоре, - розгубився Гаррі.

- Хоч я й не бачив Редла, що вийшов тоді зі щоденника, але ти описав мені явище, про яке я доти не чув. Звичайний спогад, що починає самостійно діяти й мислити? Звичайний спогад, що висмоктує життя з дівчинки, в чиї руки він потрапив? Ні, в тій книжечці містилося щось значно зловісніше... частка чиєїсь душі, я в цьому був майже впевнений. Щоденник був горокраксом. Але це породило тільки нові запитання. Найбільше мене заінтригувало й занепокоїло те, що цей щоденник він створив не лише задля власної безпеки, але й як зброю.

- Я й далі не розумію, - вимовив Гаррі.

- Він діяв саме так, як має діяти горокракс... інакше кажучи, часточка душі, прихована в ньому, надійно оберігалася й відіграла, безперечно, свою роль, відвертаючи смерть свого власника. Однак я не сумніваюся, що Редл дуже хотів, аби цей щоденник хтось прочитав, хотів, щоб частинка його душі вселилася й оволоділа кимось іншим, допомагаючи таким чином випустити на волю слизеринського монстра.

- Мабуть, він не хотів, щоб марно пропала його тяжка праця, - припустив Гаррі. - Він хотів, щоб усі з часом довідалися, що саме він спадкоємець Слизерина, бо раніше він ще не міг приписати собі такої честі.

- Цілком правильно, - кивнув головою Дамблдор. - Але чи не вважаєш ти, Гаррі, що, маючи намір передати або підкинути щоденника якомусь майбутньому гоґвортському учневі чи учениці, він досить недбало поставився до тієї безцінної частки своєї душі, що була там прихована? Горокракс повинен, як пояснив професор Слизоріг, забезпечити надійний і безпечний захист частинки душі її власника; не можна легковажно жбурляти її під чужі ноги, ризикуючи, що хтось може її знищити... а так, до речі, й сталося: цієї конкретної часточки душі вже не існує - ти про це подбав.

Легковажність Волдемортового ставлення до цього горокракса здалася мені надзвичайно підозрілою. Це могло означати, що він створив... або планував створити... багато горокраксів, отож втрата першого не завдала б йому великої шкоди. Мені не хотілося в це вірити, але іншого пояснення я не знаходив.

А тоді, через два роки, ти мені розповів, що тієї ночі, коли Волдеморт знову повернувся в своє тіло, він виголосив перед смертежерами надзвичайно тривожну заяву, яка багато чого роз’яснювала. «Я - той, хто подолав найдовшу відстань на шляху до безсмертя». Саме це, за твоїми словами, він