read-books.club » Фентезі » Ім’я вітру 📚 - Українською

Читати книгу - "Ім’я вітру"

216
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Ім’я вітру" автора Патрік Ротфусс. Жанр книги: Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 72 73 74 ... 222
Перейти на сторінку:
пане Рьонте. Будемо готові їхати, щойно розвидниться.

Джосн засміявся й відкрив ногою футляр для лютні. Але не встиг він її сховати, як я гукнув до нього:

— Можна трішки глянути? — Я постарався не виказати голосом відчаю, постарався, щоб це прозвучало як вияв цікавості знічев’я.

Мені було соромно за своє запитання. Попросити в музиканта дозволу потримати інструмент — це приблизно те ж саме, що й попросити в чоловіка дозволу поцілувати його дружину. Немузикантам не зрозуміти. Інструмент — це як товариш і як кохана людина. Просто дратує, наскільки регулярно чужі люди просять дозволу їх торкнутися чи потримати. Я розумів, що так не можна, але стриматися не зміг.

— На секундочку?

Я побачив, як він трохи напружився, не бажаючи цього робити. Але вдавана доброзичливість — це для менестреля така ж робота, як і музика.

— Звісно, — промовив він жартівливим тоном; я побачив, що ця жартівливість фальшива, але іншим вона, мабуть, видавалася переконливою. Він підійшов до мене й простягнув її. — Обережно…

Джосн відступив на крок-два і дуже добре зобразив спокій. Але я помітив, що він стоїть, трохи зігнувши руки, готовий за потреби кинутися вперед і висмикнути лютню в мене з рук.

Я покрутив її в руках. Об’єктивно кажучи, нічого особливого в ній не було. Мій батько сказав би, що з неї мало що може вийти, крім дров. Я торкнувся її дерева. Ніжно пригорнув її до грудей.

Я заговорив, не підіймаючи очей.

— Вона прекрасна, — тихо сказав я охриплим від почуттів голосом.

Вона була прекрасною. Вона була найпрекраснішим з усього, що я бачив за попередні три роки. Прекраснішою за весняне поле, яке я побачив, три роки проживши в тій чумній помийній ямі, себто в тому місті. Прекраснішою за Денну. Майже.

Можу чесно сказати, що я ще був сам не свій. Якихось чотири дні тому я ще жив на вулиці. Я не був тією людиною, якою був за часів трупи, але й не був тим, про кого розповідають історії. Завдяки Тарбієну я змінився. Я навчився багато чого такого, без чого було б легше жити.

Але сидячи біля вогню, зігнувшись над лютнею, я відчував, як те жорстоке, неприємне, що з’явилося в мені в Тарбієні, тріскається. Воно відпадало, наче глиняна форма довкола остиглого шматка заліза, а на його місці залишалося щось чисте й тверде.

Я торкнувся струн — кожної окремо. Коли я торкнувся третьої, виявилося, що вона звучить трішечки невлад, і я, не замислюючись, зовсім трохи підкрутив один з кілочків.

— Ану стій, не чіпай їх, — Джосн постарався говорити невимушено, — бо розстроїш.

Але я його й не чув. Співець і все інше опинилися від мене безмежно далеко — мабуть, навіть дно Сентського моря було ближче.

Я торкнувся останньої струни та настроїв ще й її, зовсім трішечки. Зіграв простий акорд і вдарив по ній. Вона прозвучала тихо й правильно. Я пересунув палець, й акорд став мінорним — таким, що мені завжди здавалося, ніби лютня так каже «сумно». Пересунув пальці ще раз — і лютня зашепотіла двома акордами водночас. Далі, не розуміючи, що я роблю, я почав грати.

Торкатися пальцями струн було дивно, наче то возз’єдналися друзі, які забули, що в них спільного. Я грав тихо й повільно, так, щоб ноти не виходили за межі кола, яке утворювало світло нашого багаття. Пальці та струни сторожко перемовлялися, так, ніби їхній танець зображав пристрасну закоханість.

Потім я відчув, як у мені щось зламалось, і в тишу почала виливатися музика. Мої пальці затанцювали, вигадливо і швидко вводячи в коло світла від нашого багаття щось тоненьке, ніжне й тремтливе. Музика рухалася павутинкою, яку ворушить ніжне дихання, змінювалася, наче листок, що крутиться, падаючи на землю, і нагадувала про три роки в тарбієнському Надбережжі, коли всередині мене була порожнеча, а руки боліли від лютого холоду.

Я не знаю, як довго грав. Може, десять хвилин, а може, і годину. Але до такої напруги мої руки не звикли. Вони здригнулись, і музика розпалася на друзки, наче сон після пробудження.

Я підняв очі й побачив, що всі повністю застигли, а їхні обличчя виражають різні почуття — від шоку до зачудування. Тоді, неначе мій погляд зруйнував якесь закляття, усі заворушилися. Засовався на місці, не підводячись, Рьонт. Двоє найманців повернулись і перезирнулися, здійнявши брови. Деррік поглянув на мене так, ніби ще ніколи мене не бачив.

Рета й далі сиділа нерухомо, тримаючи руку біля рота. Денна опустила обличчя на руки й заплакала, тихо, розпачливо схлипуючи.

Джосн просто підвівся. Обличчя в нього було вражене й безкровне, ніби його закололи.

Я простягнув лютню, не знаючи, дякувати йому чи вибачитися. Він отетеріло її взяв. За мить, не знаючи, що сказати, я залишив їх біля вогнища й пішов до фургонів.

Отак Квоут і провів свою останню ніч перед прибуттям до Університету; власний плащ правив йому й за ковдру, й за постіль. Коли він ліг, за ним лежало коло вогню, а перед ним — тінь, подібна до зібраної мантії. Очі в нього були розплющені, це вже точно, але хто з нас може сказати, що знає, що він бачив?

Натомість погляньте за нього, на коло світла, утворене багаттям, і поки що залиште Квоута самого. Усі заслуговують на мить чи дві на самоті за власним бажанням. А якщо й було пролито якісь сльози, то вибачмо йому. Він усе ж таки був лише дитиною і лише згодом мав дізнатися, що таке смуток насправді.

Розділ тридцять п’ятий

Розлука

Трималася гарна погода, а тому фургони вкотилися в Імрі якраз на заході сонця. Мені було тяжко на душі й боляче. Денна весь день їхала в одному фургоні з Джосном, а я здуру та з гордощів тримався осторонь.

Щойно фургони зупинилися, усі заходилися жваво щось робити. Рьонт, ще не зупинивши остаточно свій фургон, затіяв суперечку з гладенько поголеним чоловіком в оксамитовому капелюсі. Вони поторгувались, а далі десяток робітників заходився вивантажувати рулони тканини, бочки з мелясою та полотняні мішки з кавою. Рета дивилася на них суворим оком. Джосн бігав туди-сюди, намагаючись уберегти свій багаж від ушкоджень і крадіжки.

Мені ж було легше впоратися зі своїм багажем, оскільки в мене з собою була тільки дорожня торба. Я дістав її з-поміж рулонів тканини й відійшов від фургонів. Закинув її на одне плече та роззирнувся в пошуках Денни.

Замість неї я знайшов Рету.

— Ти став

1 ... 72 73 74 ... 222
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ім’я вітру», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ім’я вітру"