Читати книгу - "Історія світу. Минуле як дзеркало сьогодення, Терьє Тведт"

У єврейсько-християнській традиції уявлення про владу Бога над опадами посідає чи не найголовніше місце. Вважали, що дощ падав із великого резервуара на небі, а відкривав його Бог. Тому посуху інтерпретували як результат гріхів, а отже, покарання. Сповідавши гріхи, люди могли вмилостивити Яхве. Адже лише милостивий Бог забезпечує їхнє існування, раз і назавжди. Лише Він міг гарантувати достатньо води для тварин, криниць, землеробства та ритуалів очищення. Назва ісламських приписів, шаріат, у буквальному перекладі означає «стежка, що веде до водойми», тобто шаріат — це джерело життя. Достоту, як водойми розв’язують практичні проблеми бедуїнів, так і ісламські приписи розв’язують проблеми життя та суспільства.

Міф про Великий потоп, мабуть, найбільш досліджуваний з-поміж усіх міфів. Ще в 1950-х лише про Ноя та його ковчег було, за підрахунками, 80 000 текстів сімдесятьма двома мовами. Такий шалений інтерес свідчить про значення цього міфу в ісламі, християнстві та юдаїзмі. У християнстві й ісламі Бог та Аллах карають людей потопом, або як, за словами Корану: «Невже ти не бачиш, що Аллах жене хмари, потiм збирає їх, нагромаджує i стає видно, як злива виливається з-помiж них. Iз гiр, що на небi, Вiн посилає град i вражає ним, кого побажає, i вiдвертає його, вiд кого побажає. Свiтло блискавок мало не позбавляє зору» («гори» тут розуміють як хмари, з яких іде град; сура 24, 43). Однак в азійських релігіях, як-от у буддизмі, синтоїзмі й індуїзмі, вода відіграє головну роль у космології. В індуїстській традиції, наприклад, кінець світу починається зі сторічної посухи. Озера й річки зникають. Землю охоплюють язики полум’я. А потім починається дощ і останній потоп.

Отже, страх ненадійності води й розповіді про нього сягає початків історії людства і глибоко вкорінений у релігіях і культурах. Багато хто бачив праці Леонардо да Вінчі та Мікеланджело про Всесвітній потоп, і їх можна описати як соціал-реалістичні, адже тоді історію в Біблії сприймали як істинну. За символічніший, а тому сучасніший образ можна вважати відому картину Гюстава Доре «Світ, знищений водою» 1865 року. Це полотно сповнене протилежностей і пронизане екзистенційною темрявою, але й митець також наголошує, що внаслідок катастрофи люди виявили свої найкращі риси. Винні перед Богом віддали себе в жертву, щоб урятувати невинних[380]. Упродовж багатьох поколінь у головних релігійних світоглядах головною залишалася ідея про те, що воду контролює Всемогутній і може використовувати дощ, посуху й потоп як нагороду та покарання грішного людства. Унікальність та особливості сучасних розповідей про катастрофи, імовірно, теж відповідатимуть цій традиції. Нова всесвітня дискусія про взаємозв’язок між людиною та кліматом у новий спосіб пов’язала традиційні релігійні та сучасні світські ідеї. Це цілком нове поле для досліджень.

Шумерські боги наслали на людей потоп, бо ті так гучно сварилися, що боги не могли заснути. Потоп став заслуженим покаранням. Бог у моністичних пустельних релігіях також клав відповідальність за потоп на людей. Це було жорстоке, але справедливе покарання за їхню гріховність. Головний наратив після зламу століть, навпаки, стверджував, що людина сама — хижацьки експлуатуючи природу й вічно прагнучи її використовувати — запустила процес, у якому стала своїм катом.

Конфлікт між людиною та природою, що карає, — неймовірно класичний і глибоко історичний, але в наші дні він набув нової, не традиційно релігійної форми.

Тепер людина протистоїть природі самотужки, вона власноруч зробила її своїм ворогом, що жадає помсти, але й досі може її умилостивити.

Післямова

«І тих, хто танцював, вважали за божевільних ті, хто не чув музики»

Фрідріх Ніцше

Кінець ХІХ століття. Акуратний англійський джентльмен Філеас Фоґґ живе в модному районі Лондона, але проводить більшість часу в Реформ-клубі на вулиці Пел-Мел. До цього клубу належить еліта британської промисловості та фінансового сектору, вершки тогочасного суспільства. Щодня Фоґґ робить те саме: читає Times, п’є чай і грає в карти. Одного дня, коли карти роздали й ніхто ще їх не взяв до рук, Фоґґ зауважив, що планета стала меншою. Колись бо вона була доволі велика, але тепер — ні. Інший картяр погоджується і стверджує, що тепер світ можна обігнути вдесятеро швидше, ніж 100 років тому. Фоґґ трохи поміркував над сказаним і заявив, що зможе здійснити кругосвітню подорож за 80 днів. Присутні в цьому засумнівалися, тож Фоґґ побився з ними об заклад. Того самого вечора він зібрав речі й почав подорож, щоб довести, що світ зменшився.

Класичний роман початку 1870-х, «Навколо світу за вісімдесят днів» французького письменника Жуля Верна, якнайкраще описав почуття, коли ти живеш у світі, у якому відбуваються величезні зміни і стає чимраз важливіше знати про всю Земну кулю. Кількадесят років тому, на початку ХІХ століття, людина не могла пересуватися місцевістю швидше, ніж учвал на коні. Тепер, після того як у життя увірвалися залізниця та парові двигуни, відстані між країнами скоротилися. Континенти й люди стали ближчі одне до одного. Фоґґ на практиці довів, що здійснити навколосвітню подорож за 80 днів можна, і роман Верна посилив усвідомленість: світ відчутно став меншим за такий короткий період.

Сто п’ятдесят років по тому, у 2020-му, люди в усьому світі раптово стали заручниками своїх осель, міст чи країн. Уряди забороняли виїжджати та в’їжджати деінде. Тим, хто таки перетинав кордони, доводилося часто перебувати тиждень на карантині. За яскравий приклад такої нової реальності можна визнати концерт, організований ВООЗ разом із Global Citizen наприкінці квітня. Цей концерт транслювали на весь світ під гаслом «Один світ — спільний дім». Люди з усього світу стали ближчими, хоч і кожен глядач сидів удома. Концерт «закривав» гурт Rolling Stones, зігравши класичну рок-пісню з назвою, яка раптом заграла новими сенсами; тепер вона описувала наслідки раптового локдауну — You Can´t Always Get What You Want («Ти не завжди можеш отримати те, що хочеш»). Відомі на весь світ попзірки й актори вмикалися зі своїх домівок, адже ніхто не міг зустрітися, тож стало зрозуміло, що світ став більшим, а в кількох сферах навіть більшим, ніж за останні роки, і не лише у фізичному розумінні, але й у ментальному. Коли до ізольованих глядачів звернувся генеральний секретар ООН і сказав, що вони всі в такий спосіб стали учасниками глобальної колективної дії, світова історія набула нового та дражливого значення.

Ще в грудні 2019 року таку реальність годі було уявити. Якщо поглянути на весну 2020-го очима осені 2019-го, можна побачити божевільний світ, у якому люди раптом стояли на відстані кількох метрів одне від одного, футболісти грали для порожніх трибун, кожен поспішав перейти дорогу, якщо бачив, що назустріч хтось іде, і ніхто не подорожував навколо світу. Те, що вважали неввічливим 2019-го, стало нормальним 2020-го, а звичайне дружнє