Читати книгу - "Минувші Дні, Вітольд Розенвальд"

ДЕНЬ 11  

2 червня 

На дворі була ніч, стало зовсім темно. Ліхтарі вже не світили. Швидко піднявшись, при місячному сяйві, я забіг досередини. Там було пусто. На стіні зліва красувалася велика пентаграма, а з іншої були різні графіті. Кімната була сміттєзвалищем. Гори пляшок, пакетів з під чіпсів та коробки з під піц. Під ногами лежали зошити й велика кількість шприців. Я повільно вийшов на двір. Одночасно наляканий і спустошений. Як же так? Чому саме зараз? Чому? Як же...  А як же інші? Як вони там? Впавши на коліна я взявся за голову. Десь вдалині, якісь люди світили ліхтариками. 

– Міша! – кричала Анжела десь далеко. – МІША! ТИ ДЕ? ВИХОДЬ, ЦЕ ВЖЕ НЕ СМІШНО! 

Хтось посвітив у мій бік і різко перевівся з одного будиночку назад на мене. 

– ЗНАЙШОВ! – закричав Вітя. – ВСІ СЮДИ, ВІН ТУТ! 

Через декілька хвилин всі були вже біля мене. Всі налякані, на них лиця нема. 

– Братан, ти що тут один робиш? Ми вже пів години тебе шукаємо! Я звичайно знаю, що ти пожартувати любиш, але це не смішно зовсім. 

Я просто втупився в підлогу. 

– Міша! Міша подивись на мене, ти мене чуєш? – говорила Анжела присівши біля мене. 

– Що з тобою, братан? – питав Вітя. – Де ти взагалі цю форму знайшов? 

Я піднявся. Мовчки глянув на них. 

– В нього кров іде! – крикнула Даша. – Що з рукою? 

– Як? – запитав у них я. 

– Що як? – запитали хором усі. 

– Як я знову тут? Чому саме зараз? 

– Він не в собі, – сказала Анжела. – В нього шок чи щось типу того, я таке в ютубі бачила колись. Він не розуміє нічого. 

– Старий, це все через той чай? Я його прямо зараз піду викину до бісової матері, якщо він ще є, тільки не лякай мене так. 

Ми пішли з табору геть до наших палаток. Всю дорогу вони мені задавали питання. Всівшись на колоду я попросив сигарету і дати підкурити. Моє прохання було виконане відразу. 

– Що трапилося? – питала Анжела, яка перев’язувала мені ліву руку. 

Я підняв очі на Дашу, що стояла навпроти мене біля Віті й сказав: 

– Знаєш, Даша, ти була права. 

– Ти про що? – здивовано запитала вона. 

– Про табір. Про вбивцю й таке інше. Це правда. 

– Зав’язуй, – втрутився Вітя. – Я тобі кажу, це не смішно. Де твій нормальний одяг? 

Я знизив плечима й затягнувся сигаретою. 

– Пам’ятаєш, ти колись розповідала про піонера вбивцю, а я стояв і сміявся? Мені було не смішно, коли він вбив спочатку Настю, потім Гургена, а потім і Льошу. До цього звісно були ще два хлопчики. Один отруївся, а другий – повісився. Але насправді це все зробив Женя. Сраний Женя вбив їх. Вбив їх всіх. Він вбив і Аліну, і мою сестру Олену, і ще когось. Лєру, Віку або Аню. Когось з них. А може й всіх, разом з Богданом і Вадимом. Не знаю що в нього в голові. 

– Який Гурген?! Яка Настя?! Який Женя?! Яка сестра?! – казав до мене Вітя. – Та в тебе сестри зроду не було! 

Я усміхнувся. Знову затягнувся сигаретою, а потім киваючи сказав: 

– Я також так думав. Уявляєш, все життя я про неї не знав. А виявилося так, що вона вожата в цьому таборі. Саме до неї попав я. Мене вже нічим не здивувати. 

– Так, а форму де ти взяв? – стурбована Анжела сіла біля мене. 

– Мені її видали. Я її постійно міняв на нову. Лише краватка залишалася та сама. Скільки ж це мене не було? Днів десять десь...  

– Та які десять днів, старий, не чуди! – вже ледь не плакав Вітя. – Тебе не було максимум годину! 

– Ага, – кивнув я, – значить тут пройшла лише година, а там – десять днів. Цікаво. Мені треба повернутися. Зупинити Женю й врятувати друзів. 

– Ти що, здурів?! Ми твої друзі! – сказала Даша. – І що, ти хочеш відправитися в минуле? Це не можливо. 

– Не можливо, – повторив я. – Не можливо. Мені те саме говорили, коли я казав що я з майбутнього.  

Я дістав з кармана листок з загадками й дав почитати Даші. Прочитавши, вона випустила його з рук і стала, як вкопана. 

– А це ти де взяв? 

– Лежало на ліжку Аліни, після того, як вона зникла. 

Я різко підірвався й підійшов до Віті. 

– Заварюй чай. 

– Його немає! Навіть, якби він був, я б його краще висипав, аніж тобі дав! 

– Ми повинні їхати до того мольфара. Прямо зараз.  

– Ти що, геть здурів? – крикнула Настя. 

– Як ви не розумієте?! Я можу все виправити. Я можу врятувати їх всіх! Можу врятувати свою сестру! Все що потрібно – це той бісів чай. 

Даша притулилася до Віті й проскиглила: 

– Мені страшно...  Поїхали звідси...  

– Дай ключі, Вітя, я сам поїду, просто довірся мені. Дай ключі і скажи, де той мужик. За машину не переживай, верну в цілості.