Читати книгу - "Хроніка війни. 2014—2020. Том 3. П’ять років гібридної війни"

він тепер? Чому вимкнув телефон? Чергове завдання? Снайпер... він часто виходить сам... йому не холодно? Не страшно?» Безліч думок про нього заполонили її голову, і вона була десь далеко від святкового настрою. Лиш встигала час-до-часу оговтуватися, робити дітям фотографії біля ялинки й швидко надсилати Андрієві в надії, що він їх таки отримає і відчує святкову атмосферу, що йому стане там легше й тепліше на серці. Але Андрій уже був у бою. Бій почався на світанку, близько 6 ранку. Того дня, 18 грудня 2016-го, на Світлодарській дузі загинули шестеро бійців 54-ої бригади ЗСУ, серед яких і Андрій Широков — «Сім’янин».

Андрій не відповідав на дзвінки й повідомлення, тому Ганна наважилася близько обіду набрати дружину їхнього командира й спитала, у чому справа, чому хлопці не на зв’язку.

— Досі йде бій, Ганно... — відповів тихий жіночий голос, ніби стишуючись для повідомлення чогось тяжкого. — Андрій зник безвісти. Найвірогідніше, що він у полоні.

Найвірогідніше — полон... Ганна певна була: він би знайшов спосіб повідомити, що він цілий. Але нічний сон із його словами «треба повертатися до своїх» не давав їй спокою. Жінка була майже певна, що якби він потрапив до полону, то в сні сказав би «я повернуся до тебе», але він сказав — «до хлопців, до своїх». Вона втямила, що Андрій приходив попрощатися.

Три дні шукали «Сім’янина», тривали перемовини й трапилася навіть версія, що він у шпиталі Дебальцевого. На третій день хлопці його знайшли в лісочку: до того ліс прострілювався, і вони просто не могли туди піти, аби прочесати й перевірити, чи він, бува, не там.

РОМАН РАДІВІЛОВ («ГЮРЗА») (14.02.1984 — 18.12.2016). ДУК «Правий сектор» і 54 ОМБр

— Коли він був там, то ми зідзвонювалися по кілька разів на добу, тому він і не давав мені приводу за себе хвилюватися.

Аня затиснула в кулаці подарований Романом тризуб, вона ніби стримувала всі свої емоції в тому кулаці, ніби чекала від Роми підтримки зараз — звідти.

— Ну от уяви, що кожні кілька годин тобі людина дзвонить і каже «все в нас добре, тут тихо». Хоча, хвилювалася, звісно, ну бо я ж читала-бачила, що таке Світлодарська дуга. А одного дня він не подзвонив. Ні вранці, ні в обід. То був переддень Миколая — 18 грудня. По обіді я написала смс йому сама: просила його набрати мене, але Рома мовчав. А потім я знову написала смс, щоб він мене набрав, коли буде як. Але він знову не відповів. Рома вже був мертвий. Я весь вечір читала новини про страшні бої, про загострення на Світлодар­сь­кійдузі, і продовжувала йому дзвонити: «поза зоною». Вже тоді я зрозуміла, що з Ромою біда. А я читала новини й місця собі не знаходила. Він далі був поза зоною.

Вони ще 17-го встигли поговорити: Рома втомлений приїхав із навчань на полігоні вже на позицію. Про бій мовчав, про якісь напруження на тому відрізку — теж не казав. Він швидко ліг спати того вечора; Ані сказав, що хоче трохи відпочити. А 18-го вдосвіта вступив у бій — останній, з якого вже не вийшов.

Аня прокинулася ду­же рано й одразу кинулася читати нічні новини. Першим постом, який трапився, коли вона відкрила фейсбук, — була фотографія із загиблим вояком у «білузі» (зимовий білий маскхалат), який лежав навзнак на воєнних ношах. Його накрили червоно-чорним прапором. Над загиблим схилився побратим, поруч — військова «таблетка». Під час ранкового бою загинули «Сім’янин» і «Гюрза». Це фото того ранку облетіло весь інтернет. Цим фото ілюстрували той страшний бій.

Аня не могла стримати тремтіння рук, коли набирала номери телефонів усіх поспіль волонтерів, вояків, побратимів. Вона молилася, щоб почути «це ще не підтверджено». Але «Правий сектор» підтверджував, а згодом констатував і військкомат.

Зведення новин

В районі Світлодарської дуги бойовики намагалися вибити передові підрозділи ЗСУ із займаних позицій, під час бою зазнали поразки. Бойовики застосували заборонену Мінськими угодами артилерію калібром 122 мм і міномети.

Під час бою з боку ЗСУ загинули 5 військовослужбовців, шість зазнали поранень: 4 бійців отримали легкі поранення і двоє — середньої ступені тяжкості.

19 грудня 2016 року

Ірина Вовк «На щиті. Спогади родин загиблих воїнів»

ВАСИЛЬ ПАНАСЕНКО («ВАХА») (14.08.1983 — 19.12.2016). 25-ий батальйон «Київська Русь»

В окопі було доволі холодно. «Буржуйки» сильно не розкочегарювали, щоб не привертати увагу ворога, а грілися дутими військовими бушлатами. Того ранку було якось особливо морозно: після вчорашнього важкого бою хлопці подіставали невеликі банки «тушківки», змерзлу кашу, і потрісканими від холоду руками почали видлубувати їжу. Із кришок від консерви поробили собі імпровізовані ложки й зернинка за зернинкою вкидали до рота крижану кашу. Справа була не з простих і не з приємних: добути собі замерзлого сніданку, не розпаливши вогню.

— Ваха на зв’язку! — спрацювала рація в когось із них.

— Що там в тебе? — хрипко відповів один із хлопців.

— 4-5-0. У вас что? — бадьоро продовжував «Ваха».

— Та сидим кашу долбим, — сердився вояка після невдалої спроби, коли гостра ложка ковзнула по мерзлій каші й трохи зачепила його по пальцях, аж виступила кров.

— Не понимаю, чевы там долбите? Два человека по окопам быстро ко мне, — наказово гримнув «Ваха».

— Плюс! — хлопці кинули бляшанки на дерев’яного виступа, який слугував маленьким столом, і метнулися до виходу.

«Ваха», він же Василь Панасенко — солдат батальйону «Київська Русь», спокійно сидів у своєму окопі, підкидаючи малюсінькі хмизинки до невеличкого жару. Вогник був такий маленький, що навіть і смужки диму не війнуло з окопу. «Ваха» помішував розігріту кашу, її запах заполонив весь окоп, і в хлопців забурчало в животах. Вони б могли зараз гніватися на нього, що стрімголов бігли окопами, але хлопці не стали.

— Быстро поели, пацаны, и по домам, — нарешті тишу порушив «Ваха».

— Гуп! — гримнуло недалеко, бо згори сипнулося землі; хлопці зіщулилися, а «Ваха» лиш встиг долонею прикрити кашу.

— Чего боитесь, ребята? — знову усміхнувся «Ва­ха». — Они же нас проверяют. Вы что, забыли, где вы?

— Да не, просто гахнуло нормальненько! — трохи розгубився один із «гостей», дожовуючи теплу кашу.

— Гуп! Гуп! Гах! — перервало трапезу нове гримотіння снарядів об землю.

— Так, поели? — «Ваха» вже й сам стривожився. — А теперь бегом по окопам, чтоб я вас не видел.

Хлопці швидко подякували, потисли руку Василеві й чкурнули по своїх точках.

— Гах!