Читати книгу - "Світло між двох океанів, Марго Л. Стедман"

об берег билися хвилі. Він приходив сюди, щоб поміркувати після вечірнього чаю. Чоловік протер посуд, який помила його дружина. Він, як і раніше, сумував за тими днями, коли поруч були діти й допомагали їм. Вони перетворювали це на гру. Тепер майже всі виросли. Накі сумно посміхнувся, згадавши маленького Біллі, якому завжди буде тільки три.

Між великим і вказівним пальцями Вернон обертав мушлю, прохолодну й округлу, наче монета. Сім’я. Бог знає, ким би він був без сім’ї. Для жінки мати дитину — найприродніша річ у світі. Його Ірен пішла б на все, щоб повернути Біллі. На все. Коли справа доходить до дітей, у батьків залишаються лише інстинкти і надія. І страх. Правила й закони відразу ж забуваються.

Закон є закон, та люди є люди. Він повернувся думками в той день, коли розпочалась та трагічна історія. Того Дня пам’яті Накі поїхав у Перт на похорон своєї тітки. Він міг посадити багатьох з них, усю шайку з Ґарстоуном включно. Всіх чоловіків, які хай на мить, але зігнали свій біль на Френкові Ронфельдту. Але стало б ще гірше. Не можна протиставити ціле місто його власній ганьбі. Іноді забутися — єдиний спосіб повернутися до нормального життя.

Накі знову згадав про ув’язненого. Той Том Шерборн був для нього загадкою. Відлюдькуватий та замкнений, наче горіх. Як же дізнатися, що ховається за гладкою твердою оболонкою без темних плям, на які можна було б натиснути. Клятий Спреґґ відчайдушно шукав причини накинутися на нього. Досі Вернон стримував його, але він повинен дозволити йому найближчим часом допитати Шерборна. А хто знає, що зроблять з Томом в Олбані чи Перті. До того ж Шерборн поводився, наче сам собі найлютіший ворог.

Принаймні йому вдалося тримати Спреґґа подалі від Ізабель.

— Знаєте, ми не можемо змусити дружину свідчити, тому не чіпайте її. Якщо натиснути на пані Шерборн, вона взагалі самотитиметься. Цього ви домагаєтеся? — запитав він у сержанта. — Залиште її мені.

Боже, це вже було занадто. Тихе життя в тихому містечку — ось на що він зголошувався. А тепер мав розібратися з цією справою. З цією клятою справою! Він неупереджено та ґрунтовно виконає свою роботу і, коли настане час, передасть справу в Олбані. Накі кинув мушлю у воду, і її з ревом поглинули хвилі.

Сержант Спреґґ, усе ще виснажений після довгої подорожі з Олбані, змахнув з рукава пушинку. Він повільно повернувся до паперів, що лежали перед ним. «Томас Едвард Шерборн. Дата народження 28 вересня 1893».

Том не відреагував на цю фразу. З лісу доносилося пронизливе цвірчання цикад, наче вони самі були голосом спеки.

— Та ти герой війни теж. Нагороджений Військовим хрестом. Я читав витяг зі справи: захопив німецьке кулеметне гніздо самотужки. Переніс чотирьох наших у безпечне місце під снайперським вогнем. І таке інше. — Спреґґ на мить замовк. — Ти, напевно, вбив багато людей тоді.

Том і далі мовчав.

— Я сказав, — Спреґґ нахилився до нього через стіл, — ти, напевно, вбив багато людей тоді.

Дихання Тома залишалося рівним. Чоловік дивився прямо перед собою, його обличчя нічого не виражало.

Спреґґ стукнув по столу.

— Коли я щось запитую, ти мусиш відповідати, розумієш?

— Якщо ви запитаєте мене, я відповім, — спокійно сказав Том.

— Чому ти вбив Френка Ронфельдта? Це запитання.

— Я не вбивав його.

— Тому що він німець? Судячи з усього, він мав акцент.

— Він не мав акценту, коли я натрапив на нього. Він був мертвий.

— Ти вбив багато таких, як він, раніше. Ще одне вбивство справи не міняє, так?

Том важко зітхнув і схрестив руки на грудях.

— Це теж запитання, Шерборне.

— Навіщо це все? Я сказав вам, що відповідаю за те, що залишив Люсі. Я сказав вам, що той чоловік був мертвим, коли прибило човен. Я поховав його. Це теж на моїй відповідальності. Що ще ви хочете?

— О, який він хоробрий, чесний і насолоджується таким життям, якщо готовий іти до в’язниці, — передражнив його Спреґґ. — Та мене не обдуриш, друже, розумієш? Надто багато на себе береш, хіба що намагаєшся приховати вбивство. — Непорушність Тома розлютила його ще більше, і він продовжив:

— Я бачив таких, як ти, і раніше. Достатньо триклятих героїв війни. Повернулися сюди, сподіваючись, що їх боготворитимуть до кінця їхнього життя. Звисока дивилися на тих, хто не у формі. Але війна давно скінчилася. І Бог свідок, у скількох із вас після повернення відразу вискочили клепки. Те, як ви там виживали, не спосіб жити в цивілізованій країні. Ти не вийдеш сухим із води.

— Це взагалі не стосується війни.

— Хтось повинен встати на захист порядності, і тут цим займатимусь я!

— А хто захищатиме здоровий глузд, сержанте? Заради Бога, подумайте про це! Я міг би все заперечувати. Я міг би сказати, що Френка Ронфельдта навіть у човні не було. Ви б нічого не дізналися. Я сказав правду, тому що хотів, щоб його дружина дізналася, що трапилось, і тому, що він заслужив на гідне поховання.

— Або, може, ти сказав половину правди, щоб полегшити свою совість і отримати м’якіше покарання.

— Скажіть мені, який у цьому сенс.

Сержант холодно поглянув на нього.

— Згідно із записами, семеро людей загинуло в тій твоїй кулеметній авантюрі. Про мене, це свідчить, що ти людина жорстока. Безжальний убивця. Твій героїзм може випливти в смертну кару, — сказав він, збираючи свої записи. — Важко бути героєм, коли ти гойдаєшся на мотузці.

Поліцейський закрив теку і покликав Гаррі Ґарстоуна, щоб той відвів ув’язненого до камери.