Читати книгу - "Екстремофіл, Алан Кервін"

Вони пройшли в кінець коридору, де була кухня. Хлопці наробили бутербродів, заварили чай і сіли за стіл.

— То тобі сподобалося керувати дроїдом? — поцікавився Зорян.

Чи то доступ до паролів, чи то спільна втрата рідних міст викликала цікавість до його персони, Тео уточнювати не став, натомість відповів:

— У мене була лише одна спроба, але сподобалося. Схоже на гру.

— Ну, спільного багато, але коли граєш — то одне, а коли це стає твоєю роботою і ти тільки те й робиш, що тягаєш туди-сюди вантажі, то вже не так цікаво.

— Мабуть.

Тео пив чай, слухав розповіді операторів дроїдів про їхні великі і не дуже помилки при керуванні, смішні непорозуміння, різні бувальщини. Згадали, як одного разу заклинило двері приміщення, де зберігаються дроїди: ролета піднялася від землі менше ніж на метр, і, щоб не виламувати, довелося ставити дроїдів на карачки, і таким чином виповзати назовні. Зорян саме демонстрував, як вони тоді вилазили, коли до них прийшов Мілан.

— Лялечка на зв’язку, — сказав він, і Тео одразу ж підвівся.

— Привіт, — усміхнувся він до Лялечки, сівши перед голографом.

— Привіт, — відповіла вона стримано.

Пам’ятаючи про її особливу любов до церкви, Тео одразу ж вирішив говорити по суті:

— Маю для тебе дві новини: перша, це те, що останні кілька років безпекою Північної брами займається штучний інтелект; друга — це те, що тут, у Річковому порту, мої нові знайомі керують дроїдами вдвох, по одній людині на кожен модуль рівноваги.

— А що по шпильках?

— Оптимальна довжина для мене від двадцяти п’яти до тридцяти сантиметрів.

— Зрозуміла. Завтра вночі Аян і Боб уже їдуть, я передам для тебе ті, що встигну зробити.

— Дякую.

— Це все?

— Я хвилююся за тебе.

— За мене? Чому?

— Якщо тебе помітять... будь обережною.

— Я обережна.

— Можна мені дещо запитати? — Міла́н наблизився так, що його обличчя потрапило до поля, яке зображав голограф.

— Лялечко, це Міла́н, — Тео представив його.

— Як місто? — запитала Лялечка особливо металічним голосом.

— Ні, не місто. Міла́н — це слов’янське чоловіче ім’я. Його жіноча форма, Мілана, більш відома.

По тому, як він відповідав, було зрозуміло, що це питання йому ставлять часто.

— А-а-а, це, мабуть, ота ваша фішка, про яку розповідав Оріон: при тотальній глобалізації свою ідентичність ви намагаєтеся зберегти в іменах нащадків.

— Саме так. То я можу запитати?

— Та, будь ласка, питайте, що завгодно, це ж не значить, що отримаєте відповідь, — «посміхнулася» Лялечка.

— В обмін на що ви б погодилися поділитися з нами доступом до Північної брами й паролями активації дроїдів?

— Не знаю. А що у вас є?

— Для початку... озвучені новини Тео почув у нас.

— Не такі вони вже й новини для мене. Зі штучним інтелектом я вже мала справу: він для мене не новина, і я навчилася його уникати, а про два модулі в дроїдах я здогадалася сама і вже все поправила. Тому, коли Тео повернеться в Дельту, ми з ним знову спробуємо під’єднатися. Залучати дві людини для керування, як на мене, нераціональне використання людського ресурсу. Що ще ви можете запропонувати?

— А що ви хочете?

Лялечка відвела очі вбік, Тео бачив, як у них замерехтіли різнобарвні вогники. Боявся навіть уявити, які думки крутилися в її голові, водночас відчув, що скучив за цією розумною залізякою. Лялечки йому в порту не вистачає...

— Я не готова отак одразу відповісти на це питання, — сказала вона згодом. — Я маю все добре обміркувати.

— Гаразд. Тільки не думайте занадто довго.

— Не підганяйте мене! Гадаю, що на цьому розмова закінчена. Тео, до зустрічі. Гостинця передам. Бувай.

Із цими словами Лялечка відійшла від голографа, натомість з’явилося зображення обличчя Діоніса.

— Ще прохання будуть?

— Ні, — насупившись, відповів Мілан. — Дякую тобі, до зустрічі.

— До зустрічі.

Голограф згас, і Мілан поглянув на Тео.

— Вона точно кіборг?

— Точно.

— А по манері спілкування й не скажеш... таке враження, що я спілкувався із сестрою. Ви давно знайомі?

— Не дуже.

Мілан знов примружив погляд, дивлячись на Тео.

— Ану, ще раз поверни голову праворуч...

— Що? — Тео насторожено поглянув на Мілана.

— Поверни голову. Я пам’ятаю тебе саме в такому ракурсі, — Мілан махнув правицею, і Тео насупився — від подряпини на руці Мілана не лишилося й сліду. Про всяк випадок поглянув на його ліву руку, раптом він переплутав, — теж нічого.

— Щось не так? — запитав Мілан, помітивши збентеження Тео.

— Твоя подряпина. Де вона?

— А! — посміхнувся той у відповідь. — Вона була поверхневою, вже затягнулася.

МІЛА́Н