Читати книгу - "Артар. Вигнанка Полярної пустки, Вікторія Ковзун"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Катаріна похитала головою.
– Тільки столиця обладнана записувачами. Це, можна сказати, розкіш… Хіба якісь багачі встановлюють їх.
«Та й взагалі ідея нікудишня, – додала Книга. – Дивуюся з твоєї розумової обмеженості… Невже ти думаєш, що хтось зберігатиме записи вісімнадцять років?»
«А я не дивуюся з твоєї сухості: ти ж тільки зшиток аркушів, – огризнулася я. – Не можеш відрізнити розумові здібності від схильності мати надію, йти вперед, навіть коли знаєш, що йдеш до погибелі».
Книга замовкнула. Я змахнула головою та побачила, що Катря дивиться на мене.
– Ви знову сперечались, – констатувала вона.
Признаюсь, я злякалась. І лякалась ще не раз, бо ця наївна з виду цілителька бачила більше, ніж треба. Втім, наша екскурсія наближалась до кульмінації. Це не було пробивання шляху крізь черговий натовп… Це не було намагання відкараскатись від набридливих торговців… І навіть не споглядання Великої стіни. Хоч тоді я знову відчула холодок по спині.
– Велика стіна, – прошепотіла Катря. – А за нею Полярна пустка й землі вигнанців… Кажуть, там так холодно, що в жилах замерзає кров. А люди, що там живуть – зовсім не люди, а варвари, звірі, що не знають нічого людського… Кажуть, вони поїдають один одного, коли не залишається нічого іншого. Та я не вірю в такі страшки. А ти? – раптом запитала вона. І якось так глянула на мене, що спину мені торкнув холодок.
– Я думаю, для людей по той бік не існує поняття «страшки», – промовила я.
А кульмінація наближалась. Я намагалась відмахнутись від настирливих відчуттів, які Книга нарекла «параноєю», і вчепилася за новий проблиск. Ми проходили повз масивну будівлю під назвою «Архів», і Катря пояснювала мені, що це таке.
– Там зберігаються всілякі папери. Важливі документи, визначні події, переписи населення… Хто й коли тут жив, можливо, кому передавались такі-то й такі-то Легендарні артефакти…
А проте, нас стривожили вигуки й скупчення людей на розі вулиці. На наших очах туди влетіли два мечники на велетенських вовках. Якщо цілителям належали грифони, то мечникам – такі ось вовки. Доки я вражалась хижою величчю цих істот, Катря похолола:
– Гвардійці? Небеса, що там трапилось?!
– Чого гадати? Подивимось, – вирішила я.
Збігалось все більше людей, і нам ледве вдалось проштовхатись. Що ж… Недарма мечники нікого не підпускали.
– Не підходьте! Позбігались тут, роззяви… Геть усі, геть! – вигукували вони.
На землі лежала дівчина. Вона була мертва. Їй очі заскляніли від жаху та муки… А шкірою, поблідлою, простягнулись темні нитки. Зовсім як на лекції про темряву. Побачивши це, люди кричали:
– Темрява! Темрява!
– У місті чорнокнижник!
Але не цей лемент нажахав мене, а розмова гвардійців.
– При світлі дня… Такого ще не було.
– Це вже втретє за тиждень. Дівчата вісімнадцяти-дев’ятнадцяти років…
– Йому потрібен хтось.
Мені сперло подих. Один чіткий миттєвий здогад. Та я не готова була прийняти цю думку ось так… Але Книга підтвердила: «Йому потрібна ти».
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Артар. Вигнанка Полярної пустки, Вікторія Ковзун», після закриття браузера.