Читати книгу - "Артар. Вигнанка Полярної пустки, Вікторія Ковзун"

Я повернулась до гуртожитку, сповнена напруги. Ні емоцій, ні страху… Сама тільки напруга. Воно так буває, коли довго стискаєш кинджал, але так і не пускаєш його в дію. У Полярній пустці таке рідко траплялось: щоб тримаючи зброю, ти не вбив нею ворога чи не поліг сам.

Щойно наступали вихідні, у мене починалось самокопання. Скільки часу я тут – і жодного зрушення у пошуку батьків! О, ні: я не мала надії, що знайду їх, та сподівалась, що принаймні дізнаюсь, ким вони були, чому викинули мене до пекла з криги. Мене гризло відчуття, що та Блакитна зоря, яка тріснула від моєї сили, та аномалія в бібліотеці – все пов’язано з цим.

Але з чого починати пошуки? Сама того не знаючи, Катря підказала мені.

– Ти не місцева, я не місцева… – повела вона. – Підлісся – одне з найтаємничіших і найвизначніших міст Світлозем’я! Гадаю, поки не почалися всілякі екзамени і ми маємо змогу видихнути від навчання, варто пройтися екскурсією.

Я застигла. Простота й логічність рішення вразили мене. Як же я не додумалась до цього раніше? Хіба можна пускатись на якісь затії, не розвідавши території? Все-таки добре, що я познайомилась із Катрею. Хіба що вона вигадала все це, щоб завести мене в пастку – така думка не покидала мене ні на мить.

Я не вміла довіряти людям та й не хотіла. І тим паче я не довіряла Катрі: я не розуміла її. Такий стиль життя, переконання та ідеали були для мене чужими. Вона була… чи принаймні складала враження… доброї. Вісімнадцять довгих років Полярна пустка навчала мене: добрі не виживають.

Втім, я не озвучувала Катрі своє ставлення до неї. Ми взялись за екскурсію. Насамперед Катаріна придбала карту Підлісся. Торговець всіляко пропонував їй карту всього Світлозем’я – з коригуванням масштабу та безліччю інших корисних функцій – але Катря ввічливо відмовилась.

– Ти ба! – здався торговець. – Коли я вчився в академії, тринькав гроші навсібіч. Жаль тільки, вилетів на першому курсі…

– Дуже жаль, – поспівчувала Катаріна.

Ми відійшли, і вона почала, розгорнувши карту.

– Отже, так. Ми ось тут, – вказала на жовтий кружечок. Виявилось, що він рухається по карті вслід за нами. – Яке ж найближче цікаве місце? Ага, площа Грифона. Ходімо!

Я пам’ятала цю площу: на ній я вперше зустрілась із натовпом. Вона була центром усього Підлісся. Сюди сходились дороги, стікались потоки людей… Дзюрчання фонтанів було нечутним за постійним лементом і штовханиною.

– Треба вміти насолоджуватись красою, навіть якщо цю красу тобі затуляють, як можуть, – примовляла Катря, пробиваючи нам шлях до центральної скульптури.

Врешті ми дістались мети. Це був найбільший фонтан на площі чи й на ціле Підлісся. Навколо нього бавились діти, тинялись дрібні торговці й намагались перекричати всіх навколо, щоб втиснути свій товар. Вода била у кільканадцять струменів навколо скульптури чоловіка на грифоні.

Катря обійшла довкола та знайшла табличку.

– Намісник Грифон, засновник Підлісся, – прочитала вона. – Видно, він доводиться прапрапра… і ще не знати скільки «пра» – прадідом нинішнього намісника Грифона. Він фактично володіє всім Підліссям та селами довкола. Якщо пам’ятаєш, наш сусід на лекціях – його син. Дуже знаменитий рід!

Ще кілька мальовничих вуличок та площ промайнули перед нами. По тому ми відвідали… Музей іржі. Я дивилась на це дикими очима. Музей іржі!

Катря роззиралася з захватом.

– Повірити не можу… Я так про це мріяла! Тільки в Підліссі та ще кількох забитих селах таке є. Артефакти не ржавіють, зараз ніде не зустрінеш іржі. А тут… Я в захваті. Це ж наша історія, наші досягнення, перехід до високоцивілізованого суспільства!

Я дивилась на поржавілі уламки під вітринами й просто не знаходила слів. Музей іржі! Барси йому в іглу! І це вигнанців Полярної пустки називають дикунами? Ось такими «іржавими музейними експонатами» вони змушені боротись за життя.

«Маю з тобою погодитися, – визнала Книга. – Це справді якась дикість».

«Це не стільки дикість, скільки лицемірство. Виставляти це за минувшину, перекинуту сторінку історії, коли всього за якоюсь стіною це норма життя».

«Ти не повіриш, Ейві, та мені шкода, що ти зростала серед таких норм життя».

«Маєш рацію: не повірю», – хмикнула я.

Часом – на одну коротку мить – моя Книга ставала нормальною, та весь інший час вона залишалась лицемірним паперовим чудовиськом, що мало чим відрізнялось від тих магів, що засновували Музеї іржі.

Зрештою ми продовжили екскурсію. Доки Катря милувалася пам’ятками, я намагалась зрозуміти, що з цього всього допоможе мені у розгадуванні таємниць. Ми відвідували черговий музей, коли мою увагу привернув предмет під стіною.

– Що це? – пошепки спитала я.

– Невже ти… Це записувач, – зітхнула Катря. – Він записує все, що відбувається перед ним. Потім записане можна переглянути через відтворювач.

Я загорілася шансом – це був перший проблиск серед довколишньої пітьми.

– А… на вулицях такі записувачі є? Можливо, біля воріт? – обережно спитала я.