Читати книгу - "В моїх думках , Ясміна Лав"

Він завершив виклик, і я геть потухла.

Підійшовши до дзеркала, повільно розпускаю волосся, стираю макіяж і прямую у ванну кімнату.

Але не встигаю зняти сукню, як чується дзвінок мобільного. Невже Давид вирвався? Я майже біжу до телефону. Але це телефонує Ніка.

— Так, Ніко.

— Знаю, ти дуже зайнята. Але, може, хочеш піти в кіно з нами?

— З нами — це з ким?

— Я, Андрій, Назар і Ярослав.

Бачити Ярослава після недавньої вечірки зовсім немає бажання, але киснути вдома хочеться ще менше. Та й ми ж будемо не самі.

— Гаразд. Зустрічаємось біля кінотеатру?

— Так, через годину, — радісно повідомляє Ніка.

— Я буду.

— Чудово.

Відклавши телефон, я повертаюся до ванної кімнати. Знімаю сукню, одягаю джинси та зручну сорочку. Зверху накидаю осінню коротку куртку темного кольору. І, взувши високі хайтопи відомого бренду, спускаюсь у вітальню.

— Маріє, я йду з друзями у кіно.

Жінка виглянула з кухні й розглянула мене з ніг до голови.

— Справді у кіно? — недовірливо питає вона.

— Справді.

Схопивши сумочку, я виходжу на двір.

Батькова машина, як завжди, стоїть на місці, а от водія не видно. Але саме зараз він мені був потрібен.

— Дмитре Олександровичу, — голосно вимовляю я, підходячи до машини, і вже через хвилину чоловік виходить з гаража.

— Слухаю, Олександро Ігорівно.

— Я хочу зустрітися з друзями. Ви зможете відвезти мене до кінотеатру?

— Звісно, — ствердно киваючи, відповідає чоловік і відчиняє для мене задні дверцята.

— Дякую.

Сидячи в автомобілі, я весь час кручу у руці телефон — чекаю дзвінка від Давида.

Але він так і не зателефонував…

Водій зупиняє машину біля входу в кінотеатр, і я бачу Ніку в обіймах Андрія. Одразу на обличчі з'являється усмішка, і я виходжу з автомобіля.

Вже за кілька кроків підходжу до подруги, яка з усмішкою зустріла мене.

— Я така рада, що ти прийшла, — обіймаючи мене, промовляє Ніка.

— Дякую, що запросила.

За спиною чується вже знайомий сміх. Назар з Ярославом вийшли з кінотеатру і наближаються до нас.

Вони вже купили квитки на якийсь новий фільм, фантастика або що.

Поки ми йдемо до зали, Назар весь час розпинається, який же це крутий буде фільм. Здається, він обожнює фантастику і знає про всі новинки у світі кіно.

Але мене мало хвилює, що там за новинка така. Я взагалі погодилася сюди прийти, щоб трохи розвіятися, думала, настрій підніметься, але цього так і не сталося.

Минула вже половина фільму, а я все ще стискаю у руці мобільний. Навіть звук не вимкнула, щоб не пропустити важливий дзвінок.

Краще мені було вдома залишитися, а то в цю веселу компанію я ніяк не вписуюсь. Та й фантастика якось мені не дуже… Повільно піднявшись з місця, я киваю Ніці, що вийду на хвилинку, і йду з зали.

Набравши номер Давида, підходжу до високого вікна і слухаю набридливі гудки. Слухавки він так і не підняв. Здається, його справа дуже важлива.

Подивившись на двері, з яких щойно вийшла, я розумію, що назад не повернуся, тому набираю водія.

— Дмитре Олександровичу, через скільки ви зможете мене забрати?

— Хвилин за тридцять, не раніше. Я думав, ви довше будете, тому в автосервіс поїхав. Поки по цих заторах повернусь… 

— Гаразд, я чекаю.

На вулиці починає накрапати дрібний дощ. Знову погода псується, від чого стає мерзенно.

Обіймаю себе руками та спостерігаю, як перед будівлею повільно рухаються машини. Затори такі, кінця не видно.

Вдома я буду нескоро. Від цього настрій тільки погіршується.

— Змерзла? — чую позаду голос Ярослава.

— Ні.

Хлопець підходить і зупиняється поруч. Дивиться на вулицю, а потім сідає на підвіконня.

— Тебе додому відвезти?

— Зараз водій приїде.

— Саша, я тебе образив?

Дивлюся в очі хлопця і бачу там турботу.

— Ні, просто настрій паршивий.

— Мій братик постарався?

— Послухай, я не буду з тобою обговорювати наші стосунки з Давидом.

— Гаразд, гаразд, — хлопець встає, усміхаючись.

Краєм ока бачу, як перед входом у кінотеатр зупиняється татова машина, і видихаю з полегшенням.

— Передай Ніці, що я поїхала додому. Потім усе поясню, — кидаю наостанок Ярославові й швидко біжу до автомобіля.

Їдемо ми дуже повільно. І здається, цей затор не розсмокчеться ніколи.