Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма"

— Боїшся?

Вона нервово пересмикнула плечима:

— Просто думаю… А інших варіантів немає?

— Можеш дати мені перелік усіх її колишніх. І я по черзі затискатиму їм пальці дверима, — він кисло всміхнувся. — Але так буде довше.

Ксеня зітхнула. Тоді раптом опустила очі, підвелася, накинула пальто, застібається. В очі не дивиться, лише губу закусила.

— Будь тут, — озвалася вона вже у дверях. — Я скоро.

І вийшла, навіть не обернувшись.

Павло Борисович зрозумів одразу, щойно прослизнув за важкі двері: хтось відкривав діжку. Пахло потягом. Він клацнув вимикачем і заблимала, розгораючись, лампа денного світла.

Гараж був великий, на два авто, але конкретно тут він ніколи не тримав жодного. Весь простір від підлоги до стелі був зі складською акуратністю заставлений усілякою всячиною. Будматеріали — три ряди, чітко розсортовані — як у крамниці. Кахлі, цемент, цегла, паркет… Тут нове, тут уживане, тут інструменти. Далі сухпайки. Здається, він міг би роками годувати тут два-три батальйони. Потім цукор. Мішки і мішки з цукром. Сіль, крупи, олія, чай… Медикаменти. Пачки якихось пігулок, зібрані армійські аптечки, стрічки одноразових шприців, батарея пляшечок із фізрозчином. Армійські ковдри. Намети. Автомобільні запчастини — імпортні, вітчизняні, дорогі й такі, що на брухт. Далі — фарба. Багато фарби. Згідно з документами, нею було двічі пофарбовано Будинок культури на його попередньому місці роботи… Власне, це єдине, що поєднувало склад різношерстих товарів — усього цього за документами давно не було. Використане, списане або безповоротно втрачене з огляду на усушки та утруски.

Павлові Борисовичу здавалося, що його гараж — острівець стабільності в цьому скаженому світі. Місце, де він завжди буде в теплі та безпеці, навіть коли весь світ збожеволіє, ув’язне у війнах чи знесиліє в боротьбі з черговим вірусом. Його персональний бункер, досі підвів його лише раз: коли стара дерев’яна долівка раптом просіла і посеред гаража розверзнувся провал у каменярні. Та й навіть тоді збитки становили якийсь ящик тушонки. Нову підлогу, між іншим, вдалося зробити винятково з тих матеріалів, що зберігалися тут-таки.

Тупогуб полюбляв навідуватися в гараж і першим ділом, зазвичай, проходжав рядами, задоволено переконуючись, що все в порядку. В ідеальному порядку. Але сьогодні він кинувся простісінько до металевої діжки, що стояла в дальньому кутку.

Складно сказати, на біса йому стільки креозоту. Як і все тут — про всяк випадок. Колись у молодості мріяв про дерев’яний будиночок без жодного цвяха, й отам би не завадило просочити дерев’яні палі. Зараз він розумніший, і нізащо не мастив би нічого у своєму домі такою токсичною гидотою, навіть палі. Та й мрії про будиночок із колод вкрилися порохом десь у далекому минулому. А от діжка креозоту лишилася. Не викидати ж.

Сьогодні в тому кутку, де діжка, був безлад. Незначний для когось, але такий, що цілком випадає за рамки стерильної гармонії решти гаража: на підлозі лежала викрутка. Їй належало висіти на своєму місці за два стелажі від діжки, натомість вона валялася просто біля неї, без жоднісінького сенсу.

Він підняв її й підніс до очей, наперед знаючи, що побачить на кінчику коричневі засохлі згустки. Діжка, яку відкривали за допомогою цієї викрутки, була закрита, але їдкий запах висів у цьому кутку майже відчутною на дотик пеленою. Серце Павла Борисовича колотилося так, аж віддавало у вухах. Сівши навпочіпки, він уважно оглянув підлогу, застромив руку під стелаж. Дістав сіру від часу ганчірку, підніс до очей і обережно понюхав. Від віхтя гостро тхнуло креозотом.

— Собачий ти син… — просичав він

Якась його частина досі відчайдушно опиралася, безперервно вигукуючи огидним дискантом слово «збіг». І це могло бути збігом. Але раніше, — до переїзду сюди. Там, де серцем містечка була вузлова залізнична станція. Тоді він уперше почув про маніяка, який розбризкує креозот, щоб збити зі сліду собак, але йому і на гадку не спало перевіряти власний гараж — креозот там був ледь не в кожного. Але це було там.

Павло Борисович рішучо дістав телефон.

— Алло! — гаркнув він перший, щойно там узяли слухавку.

— Алло, так. Щось сталося?

— Ти до мене в гараж коли востаннє заходив?

— Еее… У неділю, здається. А що таке?

Міцно стиснувши зуби, він повільно глибоко вдихнув.

— І що хотів?

— Та як завжди. Я там усе в журналі записав. Тебе обікрали чи що?

— Ні… — прохрипів Тупогуб. — Бардак після себе лишив. Ти ж знаєш, як я до цього ставлюся.

— Бардак? Може, випадково щось переставив… Вибачаюсь тоді… Завжди акуратно стараюсь… А я вже подумав було, що винесли все до чортової матері!

— Викрутка посеред проходу валяється… — буркнув Тупогуб. — Так наче тут хтось рився… На біса тобі викрутка знадобилася?

— Мабуть, просто зачепив, коли йшов. А так — нащо вона мені…

— Добре, давай… — промовив Тупогуб і від’єднався. Чи може, спершу від’єднався, а тоді — промовив. Він насилу розумів, що робить.

Тримаючи в опущеній руці телефон, селищний голова стояв нерухомий, як статуя. Лише груди важко і часто здіймалися. Його лице зробилося буряково-багряним, о очі так налилися кров’ю, що кожен, хто побачив би зараз Павла Борисовича, серйозно злякався б за його життя. Того вечора він і справді готовий був померти.

Але смерть не була до нього така прихильна.

…За годину Андрій прокинувся від клацання замка й усвідомив, що задрімав на дивані. У дверях стояла Оксі.

— То як? — запитав він. — Вдалося?

Вигляд у неї був геть безрадісний.

— Так.

— Знайшла? — він підскочив. — Там є напис?

Оксі мовчки дістала з кишені золотий браслет.

— Що? — запитав Андрій, не розуміючи, чому на її обличчі ані натяку на усмішку.

Схопив його і квапливо повернув до світла. Цей був тонший і вишуканіший, ніж той, що на руці. І ніякого гравіювання. Андрій розгублено повертів браслет пальцями. Згадав, перевернув — напис, як і на іншому браслеті, був зсередини. Той таки красивий латинський шрифт.

— Лайно собаче… — пробурмотів він.

— І що тепер? — стиха запитала Оксі.

— Чорт! — вигукнув він, задерши лице до стелі, ніби так у його світі називалося божество. — Чорт-чорт-чорт-чорт-чорт!!!

Розділ 40

Юпітер і бик

Андрій сидів у «Мінотаврі». На столі перед ним стояли карафка з горілкою, тарілка пельменів і химерна чарка із золотою облямівкою. Поряд щось галасливо святкували. Гуркотіла жахливезна нафталінова попсня. Андрій сидів, занурившись у себе, і нервово посмикував золотий браслет, — ніби надіявся силою вичавити таємницю латинського напису насподі.

«Beаst». Чудовисько. Звір. І сердечка по боках.

Андрій вихилив чарку, поклав до рота шматок оселедця й заплющив очі. «Мінус доба», — подумав він. Хоч би скільки зараз гадав і хоч би що придумав, — нічого не зміниться, поки він не приїде в обласне управління. Автобус — завтра о пів на третю. Разом — мінус іще доба.

Тепер усе, що в нього є, — Ксенин перелік тих, із ким Христина колись мала стосунки. Андрій важко зітхнув. Йому вочевидь бракує кваліфікації… На що він опирається? Курс лекцій і десяток статей? А ще фільм із Ентоні Гопкінсом… Він же справжнього маніяка в очі не бачив. Чому взагалі послали саме його?! Він наповнив чарку вщерть і знову хильнув.