Читати книгу - "Секс-сусід напрокат, Джулія Рейвен"

— Тобто? Тань, ти чого?

— Все нормально, Руслане, — я видавила сумну усмішку, — це давно треба було зробити. Я все боялася. Боялася, що тато образиться, перестане зі мною розмовляти... Я ж ніколи й не хотіла вступати до його довбаного університету, я марила танцями, сценою, але батько змусив, — Дейзі голосно загавкала на мої слова і завиляла хвостом, ніби по-собачому підтримувала мене. Я посміхнулася, почухала її біля шкіряного нашийника, — але зараз мені все одно. Як ти казав: «Я ж доросла дівчинка, і вже давно можу вирішувати, як мені жити».

— Похвально, Тань, — хитро мружачись, Руслан підійшов ближче. І в наступні секунди захопив мене в міцні обійми. Я вдихнула його терпкий запах, заплющила очі від задоволення, пригорнулася ще міцніше. — Я з тобою. Що б не трапилося, ми пройдемо це разом.

***

В університет я вбігла вкрай рішуче. Не розбираючи дороги, я раз у раз натикалася на студентів, колег, що снували коридорами, вибачалася і бігла далі.

На парах я не з'явилася, староста сповістила начальство, і тепер на мене чекала сувора догана, можливо, навіть звільнення. Але мені все було байдуже. Мене таким уже не злякати.

Я впевнено прямувала до кабінету ректора. Он навіть двері його видно. Величезні, з червоного дерева, вони були моїм кінцевим орієнтиром.

Так, тільки так. Бойовий настрій, упевненість, що я все роблю правильно. Жодних сумнівів, відступних, зайвих роздумів.

Вперед. І тільки вперед.

Нашвидкуруч поправила зачіску, пригладила блузку, спідницю.

Глибокий вдих, видих. І я постукала по гладкій дерев'яній поверхні. Почувши у відповідь, що мені можна увійти, я відчинила двері.

— Доброго дня, Іване Геннадійовичу, — привіталася я, але помітивши за столом ще одну постать, затнулась і ледве чутно додала: — Тато? І ти тут…

— А ось і Тетяна, — ректор неоднозначно гмикнув, — Тетяна Юріївна, — він зібрав зі столу документи і, вирівнюючи їх, стукнув краєм. — Про вовка промовка.

— Виспалася, доню? — батько склав руки на грудях і посміхнувся одним куточком рота. Немов старий побитий собака. На мить мені навіть стало його шкода. — Чи що тебе затримало вдома? Чи, правильніше сказати, хто?

Його оманливо вкрадливий тон змусив мене насторожитися. Рознервуватися. Ну ось, Таня-боягузка знову спробувала вибратися з-під крила сильної та незалежної дівчини.

Ні. Я більше не боюсь.

Змусивши себе пригадати, навіщо я тут, я швидко повернула собі колишню впевненість.

— Підпишіть, будь ласка, — без передмов та пояснень я поклала на стіл ректора заяву.

Той узяв його, пробіг поглядом по рядках і передав моєму батькові. Хитнув головою і з сміхом додав:

— Звільняється твоя донечка…

Іван Геннадійович підвівся з крісла, підійшов до вікна.

— М-да… я бачу, — батько втомлено потер перенісся і повернув свій погляд на мене. — Зовсім мізків немає? — суворо спитав, усміхнувся. — Хоча, це риторичне питання. Завжди знав, що Бог обділив тебе розумом. Ідіотка. 

— Годі мене ображати! — закричала я на весь кабінет. Гордо підняла підборіддя і вже стриманіше додала: — З нас двох ідіот — це ти. І так, сьогодні я звільню квартиру, можеш свого недолугого зятька порадувати.

— Тетяно! Закрий свого рота! — батько стукнув кулаком по столу, різко підвівся на ноги. І закрокував по кабінету, наче загнаний у клітку звір. Зупинився навпроти. — Що ти собі дозволяєш? Це все твій стриптизер винен. Я впевнений. Це він погано впливає на тебе. Ти завжди була слухняною. Я забороняю тобі спілкуватися з ним! Чуєш?

Він підійшов до стільця і поважно розсівся на ньому, з невдоволенням дивлячись на мене.

Я мало не задихнулася від обурення. Лупала очима і розуміла, наскільки безглуздо звучали його претензії. Адже мені не п'ять років. Чому він мені вказує, ображає? Я доросла самодостатня дівчина. Досить терпіти подібне ставлення.

Видихнула з шумом, проковтнула, стиснула ремінець сумки.

— Іване Геннадійовичу, — залишивши поза увагою слова батька, я звернулася до ректора, — підпишіть заяву, будь ласка, я поспішаю.

— Юро, що робити? — він узяв аркуш паперу, розгублено подивився на тата. — Підписувати? Твоя донька, тобі й вирішувати...

— Ви щось наплутали, Іване Геннадійовичу, — сказала я, ледве стримуючи себе, щоб знову не накричати. — Це вирішувати тільки мені. Аж ніяк не іншим людям. Тож, прошу, — я кивнула на листок у його руках.

— Навіть якщо Іван Геннадійович і підпише, — батько втрутився в наш діалог, хитро посміхнувся, — то не забувай про два тижні обов'язкового відпрацювання. Так просто ти не підеш.

— Мій палко любий батько, — протягнула я з сарказмом і витягла з сумочки трудовий кодекс, завбачливо прихоплений із домашньої бібліотеки. — Якщо я переїжджаю на нове місце проживання, відпрацьовувати зовсім не треба, — знайшла потрібний пункт у книзі і тицьнула пальцем.

— Господи, це якийсь абсурд! — тато знову заволав, судомно похитав головою. — Що з тобою, Таню? Куди ти вже зібралася?

— Зі мною, якраз, усе гаразд, — промовила, не впізнаючи свого голосу. — Давно треба було так зробити. А не слухати твою старечу маячню і слідувати їй. Тепер командуй своїм Ігорьком, а мені дай спокій.

— Це все твій стриптизер, — батько ніби й не чув мене, — це все він... він зіпсував тебе. Ти ніколи мені не хамила…

— Думай, як хочеш, мені байдуже, — пирхнула і, підійшовши ближче, знову простягла заяву ректорові. — У мене ввечері літак. Підпишіть.

— Ех, Таня-Таня, — він докірливо глянув на мене, потім на тата, знову на мене. Тяжко зітхнув і швидко черкнув свій підпис на папері, — ти зараз робиш велику помилку.

— Нехай і так. Але це буде моя помилка. А не продиктована моїм батьком.

— Ти мені більше не дочка, — як у агонії гаркнув тато. — Чуєш? Не дочка. І більше не смій дзвонити нам із мамою, плакатися…

— Не буду, — спокійно перебила його, — не переживай. Більше я вас не потурбую.