Читати книгу - "Зелений дім"

Ліму, щоб вступити до університету, коли одна дівчина з порядної родини, у яку він був закоханий, втекла із зайдою-іноземцем, що звернув до П’юри порозважатися. Молодий перерізав собі вени, провів у лікарні багато днів поміж життям і смертю. Вийшов звідти геть зневіреним, почав вести циганське життя, проводив ночі в гульні, пив і грав у карти з останніми покидьками. Нарешті батькам це набридло, вони його вигнали, і Алехандро, як багато інших зневірених людей, опинився в Мангачерії й там залишився, заробляючи собі на прожиття гітарою в чічерії Анхеліки Мерседес, родички Боласа. Там він познайомився з водієм, там вони й потоваришували. Молодий Алехандро пив багато, проте алкоголь не спонукав його до бійок чи любовних пригод, а лише до складання пісеньок, писання віршів, у яких завжди висловлювалось розчарування й жінки називалися невдячними, зрадливими, брехливими, марнославними, підступними.

Відтоді, коли арфіст потоваришував з Боласом і Молодим Алехандро, він змінив свої звички. Вже не швендяв, як неприкаяний, цілий день передмістям. Під вечір приходив до Анхеліки Мерседес, Молодий намовляв його грати, і так вони починали дуетом. Болас тим часом розважав постійних відвідувачів анекдотами, в перервах старий та гітарист підсаджувалися до Боласового столика, випивали по скляночці, балакали. А коли Болас був напідпитку і в очах його з’являлися хмільні іскорки, він сідав біля якоїсь скрині і вибивав на ній ритм, іноді співав з ними, голос він мав непоганий, хоча й хриплуватий. Болас був чоловік хоч куди: плечі боксера, величезні руки, вузенький лоб, рот від вуха до вуха. Крізь шпари в хижці Патросініо Найї мангачі бачили, як арфіст лютився, коли Болас збивався з ритму, забував слова або пускав півня, і чули, як Молодий Алехандро меланхолійно пояснював водієві таємничий зміст фраз зі своїх пісеньок: зоряні очі, світанкових хмар летючі гори, та отрута, яку ти колись пролила, фатальна жінко, поранене коханням моє зраджене серце.

Здавалося, приязнь цих двох молодих людей повернула донові Ансельмо смак до життя. Ніхто вже не бачив, щоб він спокійно десь спав на піску чи бродив, як сновида, і навіть його ненависть до аурів немовби трохи вщухла. Вони ходили завжди втрьох, обійнявшись, як хлопчаки, — старий посередині, Молодий і Болас по боках. Дон Ансельмо виглядав уже не таким брудним і обшарпаним. Якось мангачі побачили його в нових білих штанях і подумали, що це або подарунок від Хуани Бауро, або від одного з тих самотніх дідусів, які обіймалися з ним при зустрічі в чічерії й пригощали скляночкою вина, але насправді штани подарували йому Болас і Алехандро до дня народження.

Приблизно в той самий час Анхеліка Мерседес уклала з оркестром контракт по всій формі. Болас, роздобувши десь барабан і тарілки, грав на них досить спритно й невтомно: коли Молодий і арфіст виходили зі свого кутка, щоб освіжити горлянки і розім’ятися, Болас грав далі сам. Може, серед них він був найменш здібним, зате найвеселішим, єдиним, хто дозволяв собі час від часу заспівати жартівливу пісеньку.

Вночі вони грали у Анхеліки Мерседес, уранці спали, потім снідали в Патросініо Найї, а надвечір починали репетиції. Гарячим літом вони йшли вгору по річці, у бік Чіпи, купалися й обговорювали нові твори Молодого. Друзі завоювали всі серця, мангачі називали їх на «ти», і вони так само зверталися до великих і малих. Коли Сантос, звідня й повитуха, яка не цуралась робити й аборти, вийшла заміж за муніципального охоронця, оркестр грав на весіллі безкоштовно, а Молодий Алехандро заспівав нову сумну пісеньку про подружжя, яке не береже кохання, сушить його і спалює. І з тієї пори на всіх мангачських хрестинах, конфірмаціях, відспівуваннях та заручинах музиканти грали без примусу і задарма. Але люди не лишалися в боргу — мангачі робили їм різні подарунки, пригощали їх, а деякі жінки давали своїм синам їхні імена — Ансельмо, Алехандро, навіть Болас. Слава оркестру росла щораз дужче, а ті, що називали себе непереможними, прославляли його на все місто. До чічерії Анхеліки Мерседес почали учащати багаті сеньйори й іноземці, а одного вечора непереможні привели туди білого, в одязі індіанського посланця, який хотів для своєї коханої замовити серенаду. Він приїхав за оркестром на грузовику, що здіймав за собою хмари пилу. Але після того не минуло й півгодини, як непереможні несподівано повернулися до чічерії самі, без оркестру: «Батько дівчини розлютився, викликав поліцейських і вони забрали їх до комісаріату». Музикантів тримали під арештом цілу ніч, а вранці дон Ансельмо, Молодий і Болас повернулися назад дуже задоволені: вони грали жандармам нічний концерт, і ті частували їх кавою та цигарками. Невдовзі той білий викрав дівчину, для якої призначалася серенада, а коли повернувся з нею, щоб узяти шлюб, то покликав оркестр грати на весіллі. Саме тоді, довідавшись про це, зі всіх халуп мангачі приходили до Патросініо Найї — вони хотіли, щоб дон Ансельмо, Молодий і Болас з’явилися на весіллі відповідно вдягнені. Одні позичили їм черевики, інші — сорочки, а непереможні принесли костюми і галстуки. Відтоді у білих увійшло в звичай замовляти на свої урочистості й серенади цей оркестр. Багато мангачських оркестрів розпалося і сходилося в іншому складі, але цей ніколи не мінявся, не збільшувався й не зменшувався. Дон Ансельмо геть посивів, згорбився, човгав ногами, Молодий був уже не такий молодий, однак їхня дружба й спілка тривали й надалі.

За декілька років померла Домітіла Яра, дуже набожна жінка, яка жила навпроти чічерії Анхеліки Мерседес, благочинна стара діва. Домітіла Яра, завжди вбрана у чорне, з обличчям, закритим вуаллю, у чорних панчохах, — єдина така набожна, яка вродилася в цьому передмісті. Коли вона йшла вулицею, мангачі падали на коліна, прохали в неї благословення, а вона, шепочучи молитву, хрестила їх. У неї був образок непорочної матері божої з рожевими, блакитними і жовтими стрічками замість волосся. Його оздоблювали паперові квіти, серпантин, а під серцем, яке спливало кров’ю, видно було написану від руки молитву в бляшаній рамці. Образок, загорнутий у целофан, погойдувався на вершечку палки від швабри, і Домітіла Яра завжди носила його з собою, високо, немов прапор. При важких пологах чи смерті, скрізь, де тільки виникали хвороби чи нещастя, неодмінно з’являлась ця святенниця зі своїм образком і своїми молитвами. З її скоцюрблених пальців звисали аж до землі чотки з великими, як таргани, намистинами. Казали, що Домітіла Яра творить дива, що розмовляє зі святими, а вночі шмагає себе нагайкою. Вона дуже приятелювала з отцем Гарсією, і вони мали звичай поволі прогулюватися сквером Меріно