Читати книгу - "Теологічно-політичний трактат, Бенедикт Барух Спіноза"

право веліти, і що Бог ніякої особливої влади над людьми не має інакше, як тільки через тих, хто має владу. І крім того, що культ релігії і практика в благочесті повинні поєднуватися зі спокоєм та користю держави і, отже, повинні бути визначені тільки верховною владою, а ця влада повинна бути і тлумачем цього. Говорю навмисне про «практику в благочесті» і «зовнішній культ» релігії, а не про саме благочестя і внутрішнє пошанування Бога або про засоби, якими душа внутрішньо готова до пошанування Бога всім серцем. Бо внутрішнє пошанування Бога й саме благочестя становлять право кожного (як ми показали в кінці розділу VII), яке не може бути перенесене на іншого.

Далі, гадаю, що вже з розділу XIV досить ясно, що я розумію під Царством Божим. Бо там ми показали, що той виконує Закон Божий, хто дотримується справедливості й любові згідно із заповіддю Божою, звідки випливає, що Царство Боже є те, в якому справедливість і любов мають силу права й заповіді. І тут я не визнаю ніякої різниці, чи подає і чи приписує Бог істинний культ справедливості й любові за допомогою природного світла чи за допомогою одкровення. Бо аж ніяк не важливо, як був відкритий той культ, аби лиш він одержав найвище право і був для людей найвищим Законом. Отож, якщо я покажу тепер, що справедливість і любов можуть одержати силу права і заповіді тільки на підставі державного права, то легко зроблю з цього висновок (оскільки державне право перебуває в руках тільки верховної влади), що релігія одержує силу права тільки внаслідок рішення тих, хто володіє правом веління, і що Бог ніякої особливої влади над людьми не має інакше, як тільки через тих, які мають владу. Але, що культ справедливості й любові одержує силу права тільки на основі державного права, ясно із попереднього. Адже ми показали в розділі XVI, що в природному стані у розуму не більше права, ніж у бажання, але що як ті, хто живе за законами бажання, так і ті, хто живе згідно з законами розуму, мають право на все, що вони можуть. З цієї причини в природному стані ми не могли показати ні гріха, ні Бога як суддю, який карає людей за гріхи, але показували, що все відбувається за спільними законами всього всесвіту (universae naturae), і що один і той же випадок (говорячи словами Соломона) приключається з праведним і грішним, чистим і нечистим тощо, і нема ніякого місця ні для справедливості, ні для любові.

Але для того, щоб правила істинного розуму, тобто (як ми показали в розділі IV стосовно божественного Закону) самі божественні правила, абсолютно мали силу права, ми уявили, що треба, щоб кожний поступився своїм природним правом і всі перенесли його на всіх чи на кількох чоловік (або на одного). Тоді нам уперше стало зрозуміло, що є справедливістю, що — несправедливістю, що — правотою і що — неправотою. Таким чином, справедливість і абсолютно всі правила істинного розуму, а отже, і любов до ближнього, одержують силу права і заповіді тільки від державного права, тобто (як ми в тому ж розділі показали) тільки від рішення тих, хто має право наказувати. І оскільки (як я вже показав) Царство Боже полягає тільки в праві справедливості й любові, або істинній релігії, то звідси випливає те, що ми хотіли довести, а саме: що Бог ніякої влади над людьми не має інакше, як тільки через тих, хто має владу. І все одно, кажу, чи одержали ми релігію за посередництвом природного світла, чи пророчого одкровення, адже наш доказ має загальний характер, оскільки релігія лишається однією й тією ж і рівноявленою Богом, незалежно від гадки, що вона стала відомою людям цим чи тим способом. Тому, щоб і дана в пророчому одкровенні релігія мала у гебреїв силу права, необхідно було, щоб кожний із них спершу поступився своїм природним правом і всі за спільної згоди вирішили слухатися тільки того, що було пророче відкрито для них Богом. Цілком тим самим способом, як робиться в демократичній державі, як ми показали, де всі за спільної згоди вирішують жити тільки за приписом розуму.

І хоча, крім того, гебреї перенесли своє право на Бога, вони, однак, могли зробити це більше в ідеї, аніж на ділі, бо насправді (як ми вище бачили) вони зберегли необмежене право панування, доки не перенесли його на Мойсея, який також услід за цим лишився необмеженим царем, і тільки через нього Бог царював над геб­реями. Далі, з тієї ж причини (а саме: що релігія дістає силу права тільки на основі державного права) Мойсей не міг ніяк покарати тих, які порушили суботу до договору — і яким, отже, належало ще їхнє право («Вихід», 16:27), — як це він міг зробити після договору («Числа», 15:36), саме після того, як кожний поступився своїм природним правом і субота силою державного права одержала силу заповіді.

Нарешті, з тієї ж причини після зруйнування держави гебреїв релігія одкровення перестала мати силу права. Бо ми жодним чином не можемо сумніватися в тому, що Царство Боже і божественне право були враз скасовані, як тільки гебреї перенесли своє право на вавилонського царя. Бо цим самим договір, за яким вони обіцяли слухатися всього, що говорить Бог і що було основою Царства Божого, цілком був знищений. І вони не могли більше виконувати його, оскільки з того часу вони більше не залежали від свого права (як це було тоді, коли вони були в пустелі чи у своїй вітчизні), але залежали від царя Вавилонії, якого в усьому (як ми показали в XVI розділі) зобов’язані були слухатися. Це Єремія (29:7) прямо радить їм: «І дбайте, — говорить він їм, — про спокій міста, куди я вас вигнав, і моліться за нього до Господа, бо в спокої його буде і ваш спокій», — але вони могли дбати про добробут того міста не як слуги держави (адже вони були полоняниками), але як раби, тобто показуючи себе не схильними до повстань, слухняними у всьому, такими, що дотримуються права і законів держави, хоча й дуже відмінних від законів, до яких вони звикли у вітчизні.

Зі всього цього вельми очевидно випливає, що релігія у гебреїв одержала силу права тільки від державного права, а після зруйнування держави вона не могла більше вважатися велінням окремої держави, але загальним правилом розуму (rationis documentum). Кажу: розуму, бо загальна релігія ще не була відома через одкровення. Отож ми безумовно робимо висновок, що релігія, чи відкрита вона через природне світло, чи через пророче, одержує силу заповіді тільки на основі рішення тих, хто має право володарити, і що Бог ніякого особливого владарювання над людьми не має інакше, як тільки через тих, хто обіймає владу. Це також випливає і також ясніше розуміється зі сказаного в розділі IV. Бо там ми показали, що всі рішення Бога містять у собі вічну істину й необхідність і що Бог не може бути мислимий як князь чи законодавець, який приносить закони людям.

З