Читати книгу - "З вершин і низин, Франко І. Я."

Завів його під браму кладовища,

Де з бамбукових тик, пальмовим листям

Покрита, в тіні дерева стояла

Колиба. В ній по давнім сторожі

Лежала з шкур шакалових одежа.

Отсю надів на себе Гарісчандра,

У праву руку гак узяв, котрим

В огонь волочать голі трупи, в ліву

Довжезну тику, на котрій від вітру

Тріпалася червона хоруговка,

І на кладовище пішов до діла.

Страшенний вид йому там показався.

К полудню від Варанасі святого

Стелилася широка рівнина,

Обкопана ровом, пальмовим лісом

Відділена від міста. Лиш де-де

Росли по ній худії сикомори.

Колючі корчі. Поміж ними скрізь

Широкі пожарища, чорні плями

Вкривали землю. Стадами ходили

Шакали по долині, проразливим

Виттям і дзявкотом глушили вуха.

Скрізь кості, черепи людськії, ребра

Розкидані, одні з пожару чорні,

А другі білі, звірами із м’яса

Обгризені,- се бідолахів кості,

Котрим ні за що дерева купити,

Щоби спалить доразу всього трупа.

Нестерпний смрід долину залягав,

Захапував непривичнії груди.

Де-де курився дим, тріщав огонь,

І коло нього чуть було ридання,

Жін голосіння та сирітський плач.

Вночі кладовище ставало ще

Страшніше. Мов криваві озера́

Кипучі, полум’я кострів палало.

Шакали вили, сови та нічні

Погані птахи скиглили, немов

Пекельні демони, що позлітались

На людське м’ясо.

День за днем минав.

Обжився, звик у сім страшеннім місці

І грабарем зробився Гарісчандра.

Брудний, нечесаний, вонючий, в шкуру

Зашитий, він від ранку аж до ночі

З гаком в руці і з тикою в другій

По кладовищу бігав, стоси клав

І трупи обдирав. «Отсе для мене,

Се для царя, а сеє для чандала,-

Так міркував.- З онтого трупа гарну

Сорочку я здобув, а з сього гарне

Здобуду покривало».

Далі! Далі!

Все діло, все здобича! Людське горе,

Сирітський плач, вдовиць гірке ридання,

Батьківський біль і материнські сльози -

Для нього все значило лиш одно:

Сорочка, покривало. Так немов

Ще за життя переродивсь колишній

М’який, сердечний, добрий чоловік.

Та, встаючи й лягаючи щодня,

Слізьми гіркими обливався він

І в пісні сумовитій виливав

Своє безмірне, невтишиме горе.

Пісня Гарісчандри

Десь там жалібниця мила моя,

В службі тяжкій пропадає,

Вольної хвилі весь день дожидає.

К серцю заплакане тулить дитя,

Плаче й гадає:

«Десь там мій милий у службі в царя

Зброю блискучую носить,

Срібла збирає і золота досить,

Щоб заспокоїть того упиря,

Що все більш просить.

Цить, моя квіточко, синку мій, цить!

Вже нам недовго страждати,

Швидко твій таточко стане багатий,

Швидко прибуде і нас увільнить…

Цить, пора спати!»

Бідна жалібниця мила моя,

Спи! Най тобі й не присниться,

Де-то мені довелось опиниться!

Та вже щасливого, вольного дня

Нам не добиться!

Одного дня вже вниз потало сонце,

Коли на кладовищі Гарісчандра

Побачив жінку вбогую, що трупа

Дитини, плачучи, несла. Худа,

Бліда, обдерта, жінка та нещасна

Ридала голосно, ламала руки,

Волосся рвала, все заводячи:

«Мій синку любий! Квіточко моя!

Дитя єдине, ти моя потіхо

Остання, ох, остання на землі!

Натішилась тобою злая доля!

Недовго жив ти на землі, та вспів

З вершин людського щастя, блиску, слави

Упасти низько, низько в тьму неволі.

Та кілько натерпівся! Боже-боже!

І голодом морив тебе наш пан,

І сік різками, копав, як собаку,

З собаками кормив і спати клав,

Аж поки зла гадюка ядовита

Тебе у сні, мій любий, не вкусила.

О горе, горенько моє! Я, бідна,

Кляла й благословила ту гадюку:

Кляла за те, що видерла мені

Мою єдину на землі надію;

Благословила ж за тото, що швидко,

Хоч з болем лютим, з лютої неволі

Тебе на волю, любий, довела».

Почувши Гарісчандра крик її,

Прибіг на місце. Ставши оддалік,

Глядів на неї і на те маленьке

Посиніле, опухле тіло трупа!

Він не пізнав, нещасний, свого сина,

Ні жінки Сайвії, та, дивлячись,

Подумав тільки: «Ось воно, нещастя!

Якась вдова, мабуть, невольниця

Убога. А дитя - коли отак

Лежить у неї на колінах, то

Мені здається: свого сина бачу

У матері. Де він, голубчик мій?

В такім самім віці і він тепер,

Як сей. Чи він жиє? Чи, може, також

Бог Яма взяв його за ніжну ручку

І попровадив десь таємним шляхом?»

А Сайвія сиділа і ридала

Над трупом сина. Та, чандала вздрівши,

Аж затремтіла. «Боже, се ж мій муж!» -

Подумала і мало не зомліла.

А далі, трупа відложивши, встала

Хитаючись і руки простягла,

І скрикнула: «О царю! Милий мій!

О Гарісчандро! Що ти робиш тут?

Чи не пізнав ти Сайвії своєї?»

Яка була отих нещасних стріча,

Які там мовились слова, які

Лилися сльози і які зітхання

Плили до неба - се сказать словами -

На те людськая мова заслаба.

Ридаючи і стогнучи над сином,

Цілуючи посинілого трупа,

Розказував нещасний Гарісчандра

Своє життя на службі у чандала.

І, плачучи, розказувала жінка

Своє бідовання в тяжкій неволі

В брахманця-ошуканця і його

Лихої жінки.

Сайвія

Царю, пане мій,

Скажи, чи є ще правда на землі?

Чи є живі боги над нами? Адже ж

Весь вік ми свято берегли обоє

Їх заповіти, щедрі дари клали

Попам, брахманцям, тямили про вбогих.

Творили правду сиротам і вдовам,

Карали переступних. І за що ж

Таку страшну тепер нам довелося