Читати книгу - "Інспектор і ніч. Бразільська мелодія, Богоміл Райнов"

— Взагалі, — кажу я, щоб допомогти йому, — та історія з вашим другим приходом була аж надто дурна. Перша брехня — це ще сяк-так. Людина може брехати і з якихось особистих міркувань. Але коли та сама людина приходить знову, щоб замінити брехню, яка луснула, новою, — це вже свідчить про фатальне прагнення замести сліди. Звичайно, Філіп — не дурний, і коли порадив вам з'явитися до мене — бо це саме Філіп дав вам таку пораду, — ваш друг чудово знав, що підозра на вас катастрофічно збільшиться. Та йому було чхати на вас. Він думав про себе, тільки про себе. Йому був потрібний час, щоб підготувати й здійснити втечу, і саме цей необхідний йому час він одержав чи сподівався одержати завдяки вашому повторному свідченню. А що нове свідчення вимагає нових перевірок, отже, мине кілька днів, а Філіпові саме ці кілька днів і були потрібні. Зрозуміло чи ні?

— Нічого Філіп мені не радив, — не здається Спас. — А щодо Антуанетти… Це правда, що вона була в Боровці, але вночі повернулася додому, і я справді ходив до неї і…

— Годі, — перепиняю його. — Ваша брехня з цього приводу більше мені не потрібна, тим паче, що я можу її спротувати. Ви не ходили до Антуанетти, але це вже зайва балаканина. Зараз ідеться про вбивство.

— То й розмовляйте з убивцею.

— Саме це я й роблю, — спокійно відповідаю я. — Зараз я розмовляю з убивцею, Влаєв.

Спас підводиться зі свого місця, не дивлячись на мене. Його обличчя стало зовсім як крейда:

— Чи можу я вийти вмитись?

Нахабство цієї людини безмежне. Як і моє терпіння.

— Встигнете, — кажу я. — Коли вже чекали аж до обіду, зачекаєте ще трохи.

Він знову сідає на стілець біля нічного столика, вперто уникаючи мого погляду.

— Якщо ви просто хочете перевірити, чи не збираюсь я вас негайно ж затримати, мушу вас заспокоїти: поки що в мене немає такого наміру. Я хочу, щоб ви самі прийшли й принесли мені своє зізнання. В мене з цього приводу свої міркування. Власне, вам і не лишається нічого розумнішого, крім як почастувати мене зізнанням. Ви не можете більше радитися з Філіпом. Філіп у наших руках. І зараз мені треба передусім займатися ним, бо для мене важливіший натхненник злочину, а не його виконавець.

На Спасовому обличчі з'являється блідий промінчик надії. Це надія потопаючого, коли він бачить оту горезвісну соломинку. В його не дуже розвинених мозкових звивинах у цю мить, напевно, пробігає струм невиразної здогадки: а може, Філіп утік і його не спіймали, можливо, все сказане — то лише припущення без фактів… інакше навіщо звинувачену в убивстві людину залишати на волі?

Я гадаю, що вже час охолодити вогонь його безумних надій:

— Майте на увазі, що відстрочка, — це тільки відстрочка і що вона дається вам з огляду на ваше розумне рішення. Власне, вся комбінація була продумана так, що ваше затримання передбачалося з самого початку. Ваш друг Філіп заздалегідь одвів вам у цій грі роль жертви. З перших же днів він поставив вас у непевне становище, створюючи для себе надійне алібі, й великодушно, нашвидкуруч зліплюючи вам такий дурний самозахист, який від першого ж дотику розвалився. Ваш друг водив вас за носа, як останнього йолопа, Влаєв.

Підводжусь і, не дивлячись більше на людину-біцепса, залишаю холостяцьке житло. Біля будинку на мій великий подив я несподівано мало не стикаюся з Моньо, який терпляче очікує мене.

— Я хотів вас про щось попросити… Навіть збирався піти до вас на роботу, але потім засоромився…

Юнак говорить, затинаючись, відтак замовкає й сіпає носом і губами, наче відганяє невидиму, але набридлу муху. Його бліде веснянкувате обличчя виражає щось середнє між соромливістю й занепокоєнням.

— Про що конкретно йдеться?

— Та… щоб ви не повідомляли моєму батькові… Знаєте, я вже обіцяв йому, що буду акуратно відвідувати лекції… і взагалі…

— Он як?.. Наскільки мені відомо, ви акуратний тільки у відвідинах «Бразілії» та навколишніх шинків.

— Вже перестав… Для мене, знаєте, це було просто втечею від нудьги…

— А я гадав, що забуття — в нудьзі. До речі, звідки ця нудьга? Від ваших власних лінощів?

— Так, мені ліньки дуже заважають вчитися, — раптом зізнається Моньо. — Можливо, причина цього в тому, що я поступав до вузу навмання, аби тільки поступити. Помилився у виборі професії…

— Не тільки ви, — кажу я. — Але якщо помилилися тільки в чомусь одному, не помиліться в усьому своєму майбутньому. Покінчіть з одним, а потім думайте про інше.

— Так я й збирався це зробити. Навіть не раз. Але потім перемагали інші настрої. Життя почало здаватися мені безглуздим і…

— О, ви поринули у філософію. «Життя є життя» та інше. Чи, може, темою роздумів було: «Розвиток як рух до самогубства»?

— Це вам хтось казав…

— Нічого дивного. Ваші філософські концепції вже претендують на певну популярність. Ні, я ще не зустрічав їх у філософських виданнях, але стикався з ними під час деяких свідчень.

— Напевне, ви розпитували Лізу.

— Лізу? Історія одного кохання?

— Щось подібне, — визнає Моньо. — Але це вже перегорнута сторінка. Ліза була не для мене. Та й я не для неї. Вона думала тільки про практичні речі, реальний світ, а мене хвилюють ідеї, я шукаю сенсу речей, розумієте?..

— Де ж ви шукаєте цей сенс, дозвольте вас запитати? В запліснявілих книжках чи… Щоб шукати сенс речей, гадаю, треба спочатку пізнати самі речі. І потім, якщо людина живе, думаючи тільки про те, що вона помре,