Читати книгу - "Велике плавання"

Поки ми були відсутні, сталася ще одна подія: капітан однієї караки і вісім матросів одпросилися в адмірала на берег. Вони не поверталися вже два дні, але це нікого надто не турбувало, бо тут багато дечого могло привернути їхню увагу.

Одначе після розповіді жінок, ствердженої нашими спостереженнями, пан дуже схвилювався.

Він звелів дону Охеді з озброєним загоном вирушити вглиб острова на розшуки тих, що пропали. Щоденно вранці й увечері з'їжджав на берег сурмач і сурмив зорю, щоб привернути увагу наших товаришів, якщо вони заблукали.

Експедиція дона Охеди повернулась через кілька днів марних пошуків. По дорозі вони натрапили на кілька селищ, жителі яких тікали, тільки-но з'являлися європейці. Як розповідав лицар, їм довелось перепливти двадцять шість річок. По всій країні дуже багато пахучих дерев, смачних плодів і птахів з яскравим пір'ям.

Оскільки й тут, на Гваделупі, деякі люди потерпіли, покуштувавши невідомих ягід, адмірал віддав суворий наказ не їсти ніяких плодів, крім уже відомих нам ананасів. За невиконання цього наказу офіцеру — штраф, а матросу, солдату або реміснику — ув'язнення у кайданах. Це було дуже завбачливо, бо нерозумно у цій чужій країні, де на кожному кроці чатує небезпека, втрачати людей виключно через їхню нестриманість.

Наші пошуки пропалих були марні. Адмірал вирішив запастись прісною водою і продовжувати свій шлях. Ми стояли вже готові відплисти, і тільки човни снували по затоці, підвозячи до корабля плоди і воду, коли на узліссі появилась група матросів, що вирушили на розвідку кілька днів тому.

Виявилось, що вони заблукали у лісі, бо неспроможні були визначити напрямок. Крони дерев такі густі і ліс так заплетений ліанами, що під його склепіння не проникає сонячне проміння, а вночі неможливо побачити зірки.

Під впливом цієї пригоди адмірал дав другий наказ: під страхом штрафу та арешту людям нашого екіпажу заборонялось заходити вглиб лісу. Коли ж у цьому буде крайня необхідність, належить залишати на деревах зарубки, по яких кожний зможе відшукати дорогу назад.

Жінки, яких ми врятували, сказали, що їхній рідний острів Борікен розташований на північний схід звідси. Вони пояснили панові, що там багацько знаходять золота і перлів. І цього було досить, щоб він забув про наших товаришів, що чекають нас у форті Різдва. Його бажання добратися до Борікену поділяв і дон Охеда, який жадав пригод.

— Я хочу нарешті побачити карібів, — казав він. — Мої солдати нудяться від неробства і скоро почнуть битися один з одним.

Але на ловця і звір біжить: не добравшись ще до Борікену, ми зустріли кілька островів, які пан зі звичними церемоніями приєднав до володінь наших монархів. Тут, як повідомили нам індіанки, скрізь проживали войовничі каріби.

Зупинившись у зручній бухті острова Святого Хреста, ми спустили човни, щоб запастися свіжою водою в гирлі річки. Жінки діяльно допомагали нам. Зважаючи на їхні міцні м'язи, я гадаю, що в себе на острові вони працюють так само, як і чоловіки. Особливою вправністю і силою відзначалась одна з них, яку матроси прозвали доньєю Каталіною.

Своїми міцними руками вона тримала бочку, яку я наповнював водою. Раптом вона облишила бочку і вплав кинулася до корабля.

Оглянувшись, я побачив, що навперейми нашим човнам пливуть каное індіанців. Без усякого попередження, несподівано нас осипали градом стріл. Мені спало на думку, що матроси, так само як і солдати, повинні бути захищені військовими обладунками, бо ніхто не може наказати дикунові: «Не стріляй у нього — це матрос».

Матрос-біскаєць з «Кардери» веслував собі, не підозрюючи небезпеки, і несподівано був поранений у шию. Стріла впнулася так глибоко в шию, що він зламав її, намагаючись витягти. Лікар Чанка вийняв її через дві години, але вона, певно, була отруєна, бо бідолаха лежав уже непритомний, і тіло його розпухло.

Але як мені заговорити про це з адміралом, якщо навіть дон Охеда, який завжди турбується про своїх людей, перебив мене на півслові.

— Військове спорядження коштує дорого, — сказав він, — і, справедливо кажучи, солдат повинен померти п'ять разів, щоб відробити витрачені на нього гроші. Ти, можливо, ще захочеш, щоб озброювали всіх селюків і ремісників, яких ми веземо у нові країни, — додав він сміючись, — а це річ зовсім неможлива. Ці люди не знають почуття обов'язку і військової дисципліни, і вони можуть повернути свою зброю проти панів.

У мене весь час стоїть перед очима молода дружина біскайця, котра з двома дітьми приїздила прощатися з ним у Кадіс. І ніхто не може мене переконати, що людське життя коштує менше, ніж залізо і мідь.

Дикуни, з якими ми билися, постаралися надати собі страхітливого вигляду. Їхні очі були обведені червоною фарбою, обличчя — перетяті лініями, застрашливими і огидними, а м'язи свої, і так розвинені, вони штучно позбільшували, перев'язавши їх мотузами.

Ми захопили в полон кількох дикунів і, закувавши в кайдани, кинули в трюм. Це були сміливі люди: коли ми перекинули їхнього човна, вони запекло чинили опір у воді.

Віддавши пораненого біскайця під опіку синьйора Маріо і лікаря Чанки, адмірал наказав флотилії готуватися в дорогу.

Ми бачили багато скелястих і мальовничих островів, які пан назвав «Архіпелагом одинадцяти тисяч дів». За ними зеленів острів Борікен, або, як його назвав пан, «Пуерто-Ріко». Це була батьківщина наших полонянок. Тих, які цього захотіли, ми висадили на острів, але донья Каталіна і ще п'ять жінок виявили бажання залишитися з нами.

Населення Борікену покинуло свої житла, і ми, пройшовши кілька десятків ліг, не зустріли жодного індіанця. Пан, захоплений розповідями