Читати книгу - "Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані"

Може, й ми колись згадаємо Берегового — його хист і такт партійця, його доброту, його слово, звернене до нас, а отже — в майбутнє…

І завжди у пам’яті стоятиме висока, струнка постать за кафедрою в рідній альма-матері, й по-синівському ніжні почуття огортатимуть нас при згадці про цю людину, про його розум…

Оля передала записку: «Нікому не обіцяй себе на вечір, а записку з’їж, аби не потрапила до рук ворога».

Увечері пішли гуляти. Дивились на глянцевий вечоровий Дніпро. Унизу пропливали катери, теплоходи. Внизу серпанок торкався волохатих шапок садів і придніпровських верболозів.

— Там моя мрія, — кивнула Оля в простір.

— На Дніпрі?

— У його течії, в русі…

Ми згадували все хороше, що було в нашому студентському житті досі, зосібна в кожного. Тінь смутку іноді обривала діалог. Тінь недалекої розлуки.

Почало накрапати. Сховалися під грибок.

Оля підставила під краплі долоню, бризнулась, тоді обхопила стовп грибка, притиснулась до його вичовганої поверхні і дивилася на Дніпро.

— Іноді таке найде… Хочеться, аби хтось грубувато обняв, поцілував! Щоби я пручалася, а він все’дно цілував!

— То, мо’, зробити це мені?

— Ні, Юрку, ти нездатний. Ти ніжний. А дівчатам часом потрібний зовнішній прояв емоцій.

Поруч обнімалася парочка.

Оля глянула на тих двох, і наче заздрість спалахнула в її мерехтливих зіницях. Чи то невдоволеність моєю поведінкою?

— Пішли вже! — спохопилась наче аж докірливо, по-жіночому.

— Оскільки я на інше нездатен, можна тебе взяти хоч під руку?

Не заперечила, але тут же й застерегла:

— А він вважає тебе небезпечним суперником.

Телепень я, телепень!

Варя з’явилась у чорному платті з білим комірцем, що так пасує до її золотавого волосся. Очі синіють, наче волошки перед дощем.

— Сумно, — зітхнула, побачивши мене.

— Чому?

— Так…

— Як з Віталієм?

— Гадала, все кінчено, аж ні… Коли приїхала, зустрілись. І знову відступилась. Він теж, мабуть, перетасував карти. «Я не хочу собі мати кращої дружини, ніж ти», — сказав. «Бути дружиною мало, — я йому. — Хочу, аби ми розуміли одне одного в роботі, в думках, в усьому». Ось як ти мене розумієш.

— То виходь за мене, — усміхнувся я.

— Ти ж любиш Олю!

— І тебе…

Дівчатам подобається, коли їм зізнаються в симпатіях. Варя ще довірливіше зізнається:

— Він дорікає, що не розумію його. А мені здається, його я саме й розумію. Ще краще, ніж себе. Та як висловити те, що на душі, як?

— Слів для цього замало.

— Замало.

— А може, вони й не потрібні — слова?

— Може. Симпатії, антипатії, уподобання виявляються в повсякденні, — вона помовчала. — У нас з ним ще багато неясного, невирішеного.

— Це тому, що виросли ви із сліпих почуттів. Любите вже свідомо. Жили досі радістю поцілунку, усмішки, а тепер…

— Тепер багато чого я зрозуміла. Іноді одного погляду, усмішки досить, щоб забути про все на світі, про всіх…

— Але ж ти його ще не забула?

— Здається, ні. Незважаючи на все, що пережила…

Якось Віталій Гайдук при Варі казав, що йому подобаються дівчата в гіпюрових кофточках.

Учора я зайшов до нього — він живе останнім часом у сестриній квартирі (сестра у відпустці), — а мені відчиняє двері… Варя. Варя Ремез у гіпюровій кофті, з розпущеним волоссям.

— А де Віталій?

Сполох застиг в її очах:

— Поїхав учора до матері. Сьогодні має повернутися.

Вона чекала його.

Вона не сподівалася мене бачити.

Отже, Варя знайшла вихід своїм почуттям.

«Любов не зап’єш, не заїси, замовляннями від неї не врятуватися; засіб єдиний: цілуватись одне з одним, завжди обніматись і разом лежати, голими тілами міцно притиснувшись».

Досвід Дафніса й Хлої не минув для Варі даремно…

Гарно ввечері на Княжій горі. Сади тонуть в сутінках і прохолоді. Повітря свіже, чисте. У парку грає музика. Над кручами стоять люди, дивляться на воду, на зогні.

Ходили алеями з Миколою Охмарбаєм.

Прізвище Микола взяв від свого батька-казаха, а ім’я дала мати, українка. Батько загинув на фронті. Жив хлопець з матір’ю, яка постійно була зайнята, отже, без особливого догляду. В усякому разі не мав ані репетиторів, ані наставників. Учився до шостого класу абияк, потім покинув школу. Пас отари, місив бетон на будівництві, вантажив пароплави і вагони… Після армії, їдучи додому, в Казахстан, познайомився з одною дівчиною і… закохався. Вона кінчала технікум. Під її впливом вирішив і він учитися. Одразу пішов у дев’ятий клас вечірньої школи. Тяга до знань, чи, може, бажання зрівнятися ними з своєю коханою були такі, що він навіть обігнав товаришів, які кінчали сьомий і восьмий класи. Світ поширшав перед ним. Дружба з дівчиною міцніла. Закінчив школу. Поїхав поступати до університету. Екзамени склав. У деканаті сказали: «Очевидно, пройдете». Написав дівчині: «Поступив». Вона — телеграму: «Вітаю, цілую». Але… радість була передчасною: Миколу не зарахували. Що ж робити — їхати додому? Ні. Соромно перед дівчиною. Став працювати вантажником у порту. А їй написав: учуся. Якось приїхала вона в гості. Він: «Знаєш, вибач, я не поступив…» Другого дня дівчина поїхала і більше не писала.

— І ви більше не бачились? — спитав