Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона"

— Ні, не гніваюся; можеш навіть під’їсти, як ти голодний.

— Ну, пане Вальнер, будьте за госпосю, — пожартувавши, як завжди у таких випадках, звернулася маркіза де Вільпарізіс до архіваріуса.

Дук Ґермантський устав з крісла, біля якого лежав на килимі його капелюх, і, оглянувши подані йому тарілочки з печивом, зостався, очевидно, задоволений.

— Залюбки! Тепер я вже відчуваю себе як удома в такому шляхетному товаристві і візьму ось оцю бабку, мабуть, вони дуже смачні.

— Ви чудово виконуєте обов’язки госпосі, — сказав архіваріусові граф д’Аржанкур — бажаючи догодити маркізі де Вільпарізіс, він підхопив її жарт.

Архіваріус почастував тістечками історика Фронди.

— Ви бездоганно виконуєте свої обов’язки, — сказав історик з ніяковіння і на те, щоб завоювати спільну симпатію.

Він ковзнув спільницьким поглядом по тих, хто, як і він, узяв на озброєння маркізин жарт.

— Скажіть, тітонько, — спитав дук Ґермантський у маркізи де Вільпарізіс, — хто цей статечний добродій, який виходив, коли я ввійшов? Мабуть, я з ним знайомий, бо він уклонився мені низьким уклоном, а я ніяк не міг пригадати, хто він. Ви ж знаєте, я завжди плутаю імена, це дуже прикро, — додав він удоволеним тоном.

— Пан Леґранден.

— А! Оріана має кузину, її мати, якщо я не помиляюся, з дому Ґранден. Так, так, я тепер розумію: це Ґрандени де л’Епрев’є.

— Ні, — заперечила маркіза де Вільпарізіс, — він до них зовсім не причетний. Це просто Ґрандени. Ґрандени, та й край. Але їм би хотілося бути всім, чим завгодно. Сестра цього пана — пані де Кам-бремер.

— Годі, Базене, ви ж добре знаєте, про кого мовить тітонька! — обурено вигукнула дукиня. — Це ж брат тієї травоїдної ве-летки, яку ви хтозна-навіщо прислали до мене. Вона просиділа годину, я думала, збожеволію. Але йіершу, коли до мене ввійшла незнайомка, схожа на корову, вона здалася мені божевільною.

— Даруйте, Оріано, вона спитала мене, в які дні ви приймаєте, — не міг же я їй не відповісти, а потім, ви перебільшуєте: на корову вона не схожа! — жалісливим голосом промовив дук, а сам у цей час нишком від неї з усмішкою глянув на присутніх.

Він знав, що його дружина стає дедалі дотепнішою, якщо змагатися з її думкою, змагатися з погляду здорового глузду — приміром, заперечити, що жінка на корову схожа бути не може. (Внаслідок цього в дукині Ґермантської у процесі збагачення новими барвами первісного образу часто вилітали з уст найкращі дотепи.) А дук ніби знічев’я ненароком сприяв її успіхові — так таємний спільник шулера допомагає йому махляти з картами.

— Згодна, вона схожа не на корову, а на цілу череду корів! — гукнула дукиня Ґермантська. — Присягаю вам, я отетеріла, коли до мене в салон зайшла ціла череда корів у капелюшці й запитала, як я ся маю. Я мала охоту відповісти так: «Ти щось плутаєш, чередо корів, у нас із тобою ніяких стосунків бути не може, бо ти череда корів», але потім, порившись у пам’яті, я подумала, що ваша Камбремер це інфанта Доретея, яка нахвалялася прийти колись до мене і яка теж бугайкувата, отож-бо я мало не сказала: «Ваша високість» — і не звернулася до череди корів у третій особі. У неї теж зоб, як у шведської королеви. Зрештою ця атака на багнети була підготовлена обстрілом з далекої дистанції — за всіма правилами стратегії. За якийсь час до приходу вона почала бомбардувати мене своїми візитками, я знаходила їх скрізь, на всіх меблях, ніби оголошення. Я не могла збагнути, в чому суть такої реклами. Куди не поглянеш, усюди: «Маркіз і маркіза де Камбремер», із зазначенням адреси, але адреса випала у мене з пам’яти, та й, зрештою, я з неї ніколи не скористаюся.

— Але ж це так приємно — бути схожою на королеву! — зауважив історик Фронди.

— Ох, Боже мій, пане! В нашу добу королі та королеви — це не бозна-що! — відказав дук Ґермантський, він уявляв себе вільнодумом і поступовцем, до того ж йому хотілося показати, що він не дорожить знайомствами з вінценосцями, хоча насправді йому дуже залежало від них.

Блок і маркіз де Норпуа, покинувши крісла, підступили ближче до нас.

— Ну що, пане Блоку, — спитала маркіза де Вільпарізіс, — ви побалакали з ним про Дрейфусову справу?

Маркіз де Норпуа звів д’горі очі хоч і з усміхом, але водночас наче беручи його в свідки того, які тільки вереди своєї Дульсінеї доводиться виконувати йому, маркізові. А проте він дуже ґречно говорив з Блоком — бідкався, що ми живемо в страшні, може, навіть згубні для Франції роки. Мабуть, це означало, що маркіз де Норпуа (тоді як Блок сказав йому навпростець, що він вірить у безневинність Дрейфуса) був затятим антидрейфусаром, ось чому привітність посла і написане на його обличчі бажання підтримати співрозмовника, запевнити його, що в головному вони однодумці, з’єднати його проти уряду особливо лестили марнославству Блока і збуджували його цікавість. Які ж були ті важливі пункти, які пан де Норпуа замовчував, але щодо яких натякав, що тут вони сходяться? Коротко, що в його підході до Дрейфусової справи могло б їх об’єднати? Блок був тим паче здивований таємною згодою, яка нібито існувала між ним та маркізом де Норпуа, що поширювалася вона не тільки на політику, а пояснювалося це тим, що маркіза де Вільпарізіс перед цією зустріччю досить докладно оповідала маркізові де Норпуа про Блокові літературні твори.

— Ви людина не сучасна, — мовив до Блока колишній посол, — і я не вельми це у вас ціную, бо в наш час безкорисливих дослідників нема, в наш час гендлюють порнографією та казна-чим. Таких, як ви, треба було б усіляко заохочувати, якби ми мали справжній