Читати книгу - "Захребетник"

закуток», погойдуючись із п’яти на носок, і дивився вслід другові. Масляні ліхтарі, освітлюючи вулицю, кидали вохристі мазки на спину Кручека. Тінь приват-демонолога двоїлася, троїлася, рухалася по бруківці, по стінах будинків. Здавалося, проекції крокуючої людини в якусь мить починають жити власним життям. Так навіюваний сон буває настільки схожий на реальність, що їх важко відрізнити.

«Годі!»

Венатор стрепенувся. Зрештою, яке нам діло до кошмарів дрібної нежиті? Та хоч би й еталонної одиниці! А все ж він рядовий вампір, і квит! Фестиваль у розпалі, час минає, а він ще хотів побачитися з колегами. Подейкують, ніби Теофіль Ступка сформував бойовий «тягништовхай» із трикратним манозбереженням.

Може, поділиться?

Фортунат зосередився, вигнав із голови зайві думки та вийшов у ближній астрал. Ось воно, Коло Парної Дюжини. Опалесцентна корона з дванадцятьма зубцями накрила місто. Ефірні нитки обплели вулиці й площі Брокенгарца, проникаючи всюди: в готелі й аустерії, житлові будинки й крамниці. Як сигнальні павутинки, вони озивалися тремтінням на будь-який сплеск агресії. Але все було спокійно: місцеві й сторонні розважалися, дискутували, випивали й сперечалися, танцювали й робили один одному не цілком пристойні пропозиції.

Побіжним дотиком до Дюжинних зубців мисливець на демонів відшукав потрібний, вийшов із трансу й рішуче попрямував до центру міста.

Теофіля Ступку він знайшов серед учасників диспуту про міжрасові шлюби. Що тут робив Теофіль, було загадкою. Ступка був жонатий — хай на стерві, але на звичайній, людській стерві. А втім, розгадка швидко знайшлася: Ступка, який сидів неприродно прямо, просто спав. Із відкритими очима.

І навіть стиха похропував.

Фортунат вирішив не будити його. Покинувши диспут, він попросив пива у найближчому наметі. Без ентузіазму зробив кілька ковтків. І зрозумів, що йому не хочеться ні пити, ні веселитися, ні спілкуватися з друзями. Нічого не хочеться. Зовсім. Проклятий сон — проклятий снулль! — отруїв душу! Висмоктав радість, відбив смак до життя. Фарби зробив тьмяними, а задоволення — прісними.

Кисла оскома в роті. Апатія.

Туга.

Що ж це за напасть така?!

Венатор вилаявся, плюнув спересердя та й побрів до готелю.

* * *

Чужу присутність у номері він відчув ще на сходах.

Нудьга випарувалася, немов роса під пекучими променями сонця. Поганий настрій міг скільки завгодно псувати венаторові життя, але навіть найбільш кепський настрій пасував перед професійними навичками.

Цвях підтягнувся. Виникло знайоме поколювання в кінчиках пальців. Один блискавичний пас — і «ланцюги Хіменналя» закують хитрого зломщика по руках і ногах. Здіймаючи шуму не більше, ніж від руху астральних мас, мисливець прошмигнув до дверей апартаментів. Узявся за ручку, промацуючи номер кордативним поглядом. Ось він, незваний гість: у кріслі біля вікна.

Некротична фактура аури?

Ба, знайомі все обличчя…

— Добраніч, фон Тирле, — зумисне голосно дзвякаючи ключем, венатор відчинив двері й ступив у номер. — Сидите в засідці? Може, вам пивця принести? Або чогось міцнішого націдити?

— Попрошу без інсинуацій, — з гідністю озвався Реджинальд фон Тирле, інфернал некорінний, кровосос. — Не в засідці, а просто чекаю. Доброї ночі, пане. Вибачайте за візит без запрошення, але в мене до вас серйозна розмова.

Мисливець влучно накинув капелюха на оленячий ріг, що правив за вішалку, і влаштувався навпроти гостя, на дивані.

— Що ж, давайте, — по-простецькому посміхнувся він. — Люблю, бачте, просидіти ніч за приємною бесідою!

Із хвилину фон Тирле міркував, треба йому ображатися на явне глузування, чи ні. Зрештою вирішив із образою почекати — й сконденсувався. Невиразна постать туманом снувалася в кріслі, зрештою набула знайомого Фортунату вигляду.

— Я би дуже попросив вас із вашим другом-теоретиком не втручатися більше в моє особисте… життя, — цього разу Реджинальд затнувся перед словом «життя», хоча при першій зустрічі вимовляв його спокійно. — Ви зіпсували мені свято. А прийдешні неприємності я навіть боюся уявити! Тому з усією відповідальністю я вимагаю…

Венатор жартівливо підняв руки, немов благаючи зглянутися.

— Помилуйте! Ми й гадки не мали тривожити вас. А вже щодо неприємностей такому ґречному панові… Будемо квити: ми вторглись у ваш сон, ви — у мій номер. До речі, як ви мене знайшли? Мабуть, стежили? Ай-яй-яй, пане!

— Стежив?! — вампір бридливо скривився. — Навіщо? Ви — один з Парної Дюжини. Самі сказали, пам’ятаєте?

Фортунат кивнув, заохочуючи фон Тирле до подальших пояснень.

— Я зайшов до магістрату, звернувся до нічного доглядача, повідомив, що шукаю одного із запрошених венаторів, і описав вас. За п’ять хвилин мені дали адресу. Дуже просто й бездоганно з позицій законності. Без будь-якого принизливого стеження.

— Справді, — гмикнув мисливець на демонів.

— Я — вампір Брокенгарца! Я поважаю закон! — з натиском повторив фон Тирле. — Й у відповідь я вимагаю поважати мої права! Зрештою, я цінний екземпляр Палати міри й ваги! Я перебуваю під охороною… Якщо ви й надалі дозволятимете собі… Я подам скаргу!., позов!., я дійду до самого курфюрста!

Він був близький до істерики.