read-books.club » Сучасна проза » Важка весна 📚 - Українською

Читати книгу - "Важка весна"

219
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Важка весна" автора Борис Пахор. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 72 73 74 ... 104
Перейти на сторінку:
марно. Насміхаються з тебе, кажуть, що тобі не личить прикидатися недоторканою. І це злить ще більше, бо знаєш, що вони праві. Але якраз тоді наблизився Жан. Він мені подобався, бо завжди тримався осторонь від тих, хто набридав мені своїми жартами. Високий, з допитливими очима й іронічною посмішкою на тонких вустах. Іноді здавався мені схожим на Філіпа, а ще, крім усього, переважно малослівний. Спочатку я його боялася. Мала враження, що він робить усе з розрахунку і само-впевнений. Отже, я була весь час в обороні, від початку і поки все не закінчилося. Але, можливо, мене ця невизначеність і пошуки приваблювали. Спротив до того, що він у своїй тверезій поведінці вважає, ніби я йому належу, був водночас і спокусою перед невідомим. Потроху я вже не так рішуче відганяла його, коли він під якимось приводом приходив до амбулаторії та затримувався коло мене. І хоча я боялася тих відвідин, іноді мені здавалося, що це просто оборона перед іншими. Одного разу я прийшла до амбулаторії після вечері. У мене був важкохворий, і я не хотіла, щоб він чекав на нічного чергового для уколу. І Жан про це знав, і коли я повернулася від хворого, чекав на мене в парку, і ми сіли на траву. Він схопив мене в обійми і сказав, щоб я не пручалася. І потім одного разу прийшов в амбулаторію, а коли я хотіла втекти, сказав, що коли кричатиму, буде гірше, бо всі дізнаються. Але всупереч тій безглуздій боротьбі я призвичаювалася до нього і потай визнавала його перемогу.

Тимчасом ніч згустила свої кола, так що тиша стала майже відчутною на дотик.

— Дурним було очікувати чогось іншого, але я була такою ображеною, коли йому розповіла, що зі мною. Немов безголовою була. Не тому, що він був таким холодним, просто я була зовсім не готова вирішувати такі питання. Так, нерозумно було звернутися до районного лікаря, але я зовсім нікого не мала, хто б мені допоміг. Немов тепер бачу: всюди на дорозі повно німецьких вояків, потім я опиняюся в його кабінеті. «Щось я у халепу втрапила», — сказала з різким смішком. «Справді втрапила», — сказав він потім, коли оглянув мене. Але було помітно, що йому легше, що я така цинічна й насмішкувата. І адресу мені дав без вагань. Ця знає свою роботу, мабуть, подумав собі він.

Помовчала.

— Відтоді він ніби має якісь права, бо мусила оголити перед ним своє тіло, і він мацав його своєю великою рукою.

Її рука посунулася і пошукала його.

— Ох, Радку...

Але тієї ж миті рука знову відсунулася.

— А як було після того? В тієї жінки? В тій кімнаті, яка пахла злочином, і вона нахилялася над моїм тілом, майже занурювалася в нього. Немов пошесть, що хотіла проникнути в мене. Ох, мамо! Що б я тоді тільки віддала, аби опинитися в твоїх обіймах! І потім у тій кімнаті під дахом, зі страхом, що стечеш кров’ю, і зі спокусою викинутися в глибочінь похмурого паризького двору. Той останній лист, якого я тоді написала мамі. Але ти слабачка і нікуди не вистрибнеш, і тобі гидко ще й від цього. І блукання коридором; тіло, яке корчиться і кривавить, а твоя свідомість не спить. І потім повернення сюди — краще б я ніколи не бачила цього краю. І подорож поїздом уночі, коли дрімаєш від слабості й побитості. А коли вийдеш, то розумієш, що вийшла на іншій станції, і бредеш у темряві розбитою дорогою, спотикаєшся об каміння, підіймаєшся косогорами, немов уві сні, коли тебе мучать марева. І страх, що тебе десь схоплять німецькі вояки. Поки врешті не постукаєш до самотньої хатини зі світлом в кімнаті, і господиня дивиться на тебе, мов на примару, та все ж стелить тобі в маленькій кімнаті, дуже схожій на твою удома, де спиш із Жозефіною. І стінний годинник десь б’є, як наш.

Мить по тому її жалість знову розпливлася вздовж усього тіла, так що придушене здригання, мов напливи рівномірних хвиль, прокочувалося її тілом. Знову стала вся скам’яніла, й випростана, і вперта, що його майже лякало.

Взяв її за руку і поклав її долоню в свою. Хай її тіло лишень заспокоїться, думав він; коли плаче, її тіло — немов тіло людини, яку трусить лихоманка, таким може бути лише довго стримуваний плач, який зрештою вибухає.

— Тепер я тобі видаватимуся огидною, знаю. — І схлипування сіпало її слова на склади. — Тепер ти інакше дивитимешся на мене.

— Я буду багатий думкою, що ти мені довіряєш.

— Ох, Радку...

— Так. Іще перед тим, як я знайшов лист у книзі, мені багато разів здавалося, ніби існує небезпека втратити тебе.

Вона мовчала.

— Надто швидко я стала твоєю, — сказала за якийсь час.

Так, якщо людина подумає, що перед тим пережила. Але водночас бачив її, як веде його крізь місячне сяйво, і як веде його її маленька ручка, котра твердо тримає його.

— Може, — сказав. — Але водночас ти, мабуть, відчувала, що своєю прихильністю ти щось вивільниш у собі.

— Із співчуття хочеш бути добрим?

— Ніякої доброти в цьому немає. Принаймні в цей вечір ти сказала правду.

— Що я сказала?

— Що ми, колишні депортовані, великі бідаки.

— Щось же мала сказати.

— А могла б тоді сказати й щось інше. І в жарті, і в скруті людина собі зазвичай допомагає тим, що притаманне її природі.

1 ... 72 73 74 ... 104
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Важка весна», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Важка весна"