Читати книгу - "Свій час"

розгледіти лише нечіткі фігури, схожі на копиці сіна чи привидів, і примарами сновигали навколо неприкаяні кадаври, — а їй, Арні, було цікаво, вона час до часу зупинялася біля якогось нечіткого святого і весело захоплювалася, перетворюючись на суцільне «ух ти!», і враз опинялася вже коло іншого, біля протилежної стіни.

— Богдане, поглянь, які в неї очі! У Матері Божої, бачиш?! Сто відсотків, вона писала вірші!.. і колискових, мабуть, співала цьому, маленькому своєму…

— Мабуть.

Він звик погоджуватися з нею відразу, негайно, без паузи, хоч би що вона казала, — бо мовлене Арною за визначенням ставало правдою, дзвінкою і абсолютною. А також тому, що панічно боявся запізнитися, не встигнути за нею, випасти з її часу.

До Ляльки заявилися з величезним тортом, що його прискіпливо вибирали в мегамаркеті на околиці міста, бо кондитерський асортимент у магазині по дорозі Арну не влаштував. Лялька була пампушкою з численними, Богдан так і не встиг їх порахувати, кицьками і котами, вона з вереском повисла на маленькій Арні, а коли її відпустила, дві кішки, попеляста і руда, мов на команду, вистрибнули на тонкі Арнині плечі, що аж кадаври були в захваті. Від тортика лишилися самі руїни, Лялька волала, що з такими друзями фіг схуднеш, Арна захоплено поглинала кусень за куснем, їй не випадало перейматися якимось там дівчачим схудненням — на такій швидкості, в такому ритмі. Сповільнений, посоловілий від гарячого чаю Сірий періодично згадував про пиво, шашлики і свою дачу.

І ось вони, без жоднісінької перерви — принаймні Богдан її не відстежив, не запам’ятав — сиділи кружка на березі невизначеної водойми, пахло ряскою і димом, дзижчали комарі, від яких Арна ховалася, натягнувши аж на носа каптур вітрівки, і до всіх по черзі чіплявся допитливий собака, і скрізь валялися банки з-під пива, і шипів залізний ящик мангала, і перша партія шашликів була недосмажена — бо поспішали, замалим не втрутився з напучуваннями Богдан: ну який, який сенс квапитися, коли можна просто робити все швидко?!

Звідкись узялася гітара, і кадавр Мишко, торкнувшись до струн, постукавши по обичайці й покривившись, двома рухами її підстроїв і фахово залабав Цоя, і Арна заспівала, і це було так неймовірно і приголомшливо, що Богдан зчудувався, чому вона не співає зі сцени, а лише читає вірші. І боявся підспівати, але всі решта підспівували, автоматично, без зусиль, пришвидшуючись до її ритму, і він приєднався теж, бо відстати було набагато страшніше. Пісня закінчилася, Мишко, ледь звівшись, замахнувся на Арну гітарою: мовляв, не вмієш співати — не співай, але ж не пищи мимо нот!.. і Богдан напружився, готовий на все, і Сірий кинувся рятувати гітару, а Костик нагадав про потяг. Але Арна сказала: встигнемо, і всі повірили, ще не траплялося, щоб вона не встигла. І під акомпанемент Мишкового — ну звісно ж, він приколювався — сміху заспівала ще й англійською, здається, з Оззі Осборна, свою, як вона сказала, улюблену…

І знову — тук-тук, тук-тук, тук-тук — їхали в потязі, в одному купе з кадавровими інструментами на горішніх поличках, а самі кадаври, і навіть Костик з рудохвостим Владом (що раніше намагався був у найнедоречніший момент провідати свій синтезатор), сумирно курили в тамбурі або ж пиячили в сусідньому купе. Арна сиділа, обернувшись до темного вікна, і її відображення двоїлося на тремтячому склі, і навіть у нерухомому стані в ній було стільки швидкості й ритму, що Богдан не наважувався простягнути руку до її плеча, боячись промахнутися, розминутися в часі.

Який це за рахунком наш потяг? Прикусив губу, видобуваючи з пам’яті відповідь на таке, здавалось би, елементарне запитання. Першого почалися гастролі… скільки днів ми вже в дорозі? Він ніяк не міг пригадати, і це напружувало, так буває завжди, коли раптом найпростіша і непотрібна дрібничка випадає з пам’яті, кружляє, збиткуючись, навколо тебе і не дає себе впіймати.

— Арно?

— Га?

— Яке сьогодні число?

— Не знаю, це до Костика, він стежить за маршрутом. Тобі треба в універ?

— Ні! — він аж здригнувся, а може, це потягом так трусонуло. — Я просто запитав.

Звісно ж, йому треба було в універ. На восьме, це Богдан пам’ятав точно, призначили перший модуль, що на нього він, на відміну від дівчат, які наперед тремтіли, покладав великі надії: серйозне, без жартів, випробування покаже всім (і викладачам, і самим першокурсникам) хто є хто, розставить за ранжиром, і невипадкові люди — якщо такі серед нас є — вирізняться на загальному пістряво-сірому тлі, і свої впізнають своїх. Крім того, куратор Григорій Веніамінович обіцяв, що тих, хто завалить модуль, буде відраховано на першій же сесії, але в те Богдан і не вірив, як і в решту вишівських покарань і заборон. У фізиці такі речі не діють, та й узагалі не мають сенсу: або ти розумієш і/чи хочеш зрозуміти — або…

Тук-тук, тук-тук, тук-тук. Нечіткі вогники за вікном, незнайомі, взаємно замінні, змінні. Втім, визначити координати в просторі було просто: вийти в коридор, де між тамбуром і купе провідника здригається на стінці вагона розклад, табличка з конкретними географічними назвами в лівому стовпчику — й умовно-безсенсовними цифрами в правому. Час.

З часом було незрозуміло все. Узагалі все.

Здається, позавчора ввечері — чи два дні тому? — Богдан, зарядивши нарешті мобільник у гуртожитській кімнаті, куди вони скинули інструменти і куди точно — він кілька разів перепитав і в Арни, і в Костика, — точно-точно збиралися ще повернутися, додзвонився до матері й видихнув своє «у-мене-все-нормально-не-хвилюйся», у відповідь замість сподіваних докорів, порятуватися від яких можна було, лише перервавши зв’язок, а ще краще — вимкнувши телефон, почулася стурбована мовчанка. Звісно, потім мати заволала практично за текстом, але ця пауза, мить нерозуміння давала однозначний сигнал: хвилюватися вона ще не починала. Але ж я тоді вже не ночував удома?.. скільки ночей?!