Читати книгу - "Багряний рейд"

— Я пішла з дому, Агато.

Це була неправда. Зозуля нікуди не збиралася йти з власної хати. Швидше звідти піде хтось інший, кого вона не захоче бачити. Фраза вирвалася мимоволі, бо дуже відповідала моменту й настрою.

— Отак?

Агата зробила крок назад, виставила свічку перед собою, аби краще роздивитися несподівану гостю. Скориставшись цим, Майя переступила поріг, зачинила за собою двері, квапливо, ніби боячись не встигнути, бажаючи одразу задати розмові тон, простягнула Агаті розкриту долоню з колечком на ній.

— Ось. Візьми. Більше не говоримо про це. Я так хочу.

— Якщо візьму — підеш?

— Ні. Треба поговорити.

Агата, ледь пвагавшись, взяла кільце, затисла у жмені.

— Зараз не можу… Не хочу… Слухай, дай трохи часу. Майє, йди, поговоримо потім, звісно поговоримо.

— Мені нема, куди йти, хіба не чула? Будь людиною, я до тебе нормально прийшла. Чаю хоч дай.

Погано контролюючи себе, не бажаючи прийняти дивної впертості Агати, до якої вона прийшла з миром і кілька разів повторила це, навіть із затятого бажання вчинити по-своєму, хоч десь сьогодні відчути себе сильною, Майя ліктем відсторонила господиню, взялася за дверну ручку.

Потягнула на себе.

— Ти здуріла! Пішла геть з мого дому!

Пізно.

Зозуля вже зайшла в світлицю.

— Тьотя Майя! — зустрів її Андрійків голос.

Помешкання освітлювала гасова лампа.

З-за столу назустріч їй піднявся русявий неголений молодий офіцер. Точніше чоловік у офіцерському кітелі, але без погонів. Шинель вона побачила на цвяху в кутку. Поруч із двома іншими шинелями.

Зігнута в лікті рука стискала пістолет.

— Вона сама, я не пускала! — вигукнула позад неї Агата. — Забери зброю! Дитину налякав!

Хлопчик дивився на все з цікавістю, зовсім без страху. Офіцер ступив до хлопчика, поклав руку йому на плече, притиснув до себе, розкуйовдив волосся.

Коломієць опустив руку, повернувся до Агати.

— Хто це?

— Майя. Говорила вам про неї. Зозуля, з сільради, з контори.

— Любка міліціонера?

Майя озирнулася. Тепер Агата заступала їй шлях назад. Вона знову глянула на Максима, спитала:

— Ви хто? Що тут відбувається?

— Для тебе — нічого небезпечного.

Коломієць наблизився до Зозулі, пригледівся. Майї стало незатишно — так її ще ніхто не розглядав, хоч за війну встигла побачити всякого. Жестом підкликавши Агату зі свічкою, Максим взяв Майю двома пальцями за підборіддя, повернув профілем до себе.

— Ти чого!

Обурення переважило страх, вона ляснула нахабу по руці.

— Нічого. — Коломієць відступив назад. — Отримала від когось під око, зовсім недавно. Я навіть не гадатиму, від кого. Повіриш — ні: колись тижня не було, аби не доводилося розгрібати сімейні чвари. Жінки просили посадити законних, я їм — тут карний розшук, хай щось украдуть, а мені: життя вони в мене вкрали, все життя, товаришу міліціонер. Посварилася зі своїм, правда ж?

Майя поволі заспокоїлася.

— Не чіпай більше.

— Не буду. — Максим виставив обидві руки перед собою. — Проходь, раз прийшла. Поговоримо. Нам би хоч як довелося зустрітися.

— З якої радості? — і тут же, без перерви: — А я здогадуюсь, хто ви. Гордієнко попереджав про пильність. У наших краях уже бачили перевдягнених у радянську форму оунівців.

— Пильна ти. Метикована. Тим краще, менше пояснювати. Присядь.

— Для чого?

— Поговорити прийшла. Я чув.

— Не з тобою. Ось, із нею, — Майя кивнула на Агату. — Цікаві в тебе гості.

Коломієць перехопив погляд хлопчика, котрий крутив головою, намагаючись зрозуміти, чому гостя так схарапудила дядю, до якого він уже встиг звикнути. Максимова долоня легенько погладила Андрійкову маківку.

— Вийдемо.

Взявши свічку зі столу, Коломієць пішов у сіни першим, не озираючись. Майя рушила за ним, Максим у сінях міцно стиснув її лікоть, розвернув, притиснувши спиною до стіни.

— Ви з дільничним не дуже ладнаєте.

— А тобі яка печаль?

— Та печаль ніби тобі.

Коломієць знову торкнувся розсіченої брови, Майя цього разу не опиралася.

— Що зі мною буде?

— Не бійся. Не збираюся вбивати тебе, бо бачила мене. Маю інше завдання. Мирне населення ми не караємо, якщо, звісно,