Читати книгу - "Багряний рейд"

— Ти що таке мелеш своїм язиком!

— Не гірше, ніж ти — своїм!

Обійшовши стіл, Юрій наблизився до Майї.

— Такі, як я, тобі не подобаються. Але ти живеш із таким. Спиш, переш онучі, чистиш штани й чоботи, годуєш. Береш подарунки. Чому, коли такий, як я, тобі противний? Бо з голоду не здохнеш біля мене. Бо мужик у хаті, в разі чого захистить, витягне з халепи. А через язик, Майко, ти матимеш халепу, ой матимеш! Краще зараз дати науку, аби потім не мати більшого горя.

Вона не встигла нічого сказати.

Гордієнко різко махнув рукою, розпущений пасок зазміївся в повітрі, свиснув — важка латунна бляха вдарила по плечу.

Майя не відразу зрозуміла: її б’ють.

Зі ступору вивів другий удар.

Перехопивши пасок за обидва краї, Гордієнко почав шмагати жінку, коротко замахуючись, луплячи й смачно відхукуючи. Зозуля, відступивши до стіни, виявилася затиснутою між нею та чоловіком, намагалася закритися руками й при цьому мовчала, не вимагаючи й не просячи припинити.

Досить.

Дивом пірнувши під вкотре занесену руку, Майся примудрилася відштовхнути кривдника, метнулася до дверей. Їй вдалося зберегти холодний розум: тікаючи геть, не збиралася вискакувати на двір роздягнена. На бігу рвонула з гачка пальто, накинула його вже в сінях, коли вибігла в теплі жовтневі сутінки — останні дні бабиного літа, — помітила: на ногах чоботи, ходила в них хатою, не перевзулася в старі туфлі всупереч заведеним для себе правилам. Так, ніби відчувала вибух, шосте відчуття мимоволі готувало.

Майя тікала проти ночі з власної хати.

— Стій! Куди!

Справді — куди? Не має значення: звідси.

Вона побігла, дісталася кінця вулиці, повернула, не знижуючи темпу. Лиш забігши далеко від хати, перейшла на ходу. Потім зупинилася, перевела подих.

Так.

Треба подумати.

Отак стояти — безглуздо. Треба ж десь перебути до ранку. Перетравити все й вирішити для себе, наскільки правий Гордієнко, сказавши: вона з ним живе, бо їй так вигідно. Зараз Майя не була готова сказати собі, чи справді Юрій подобався їй як людина. Напевне такі моменти були, вона себе знає. Не ладна підпустити до себе мужчину, до якого зовсім нічого не відчуває або зв’язку противиться її єство. Що ж сталося, де вона проґавила, в який момент?..

Зозуля стиснула скроні пальцями.

Ковзнула по садну, заболіло тепер, котрийсь із ударів таки влучив у лице, розсік брову. Торкнувшись пальцем, відчула вологу, машинально злизнула кров.

Переступивши з ноги на ногу, запхала руки глибоко в кишені пальта.

У правій, на дні, щось було.

Майя витягнула кільце з бірюзою. Стисла двома пальцями, піднесла близько до очей, ніби бачила вперше. Весь час після розмови з Агатою тримала його там. Навіть на певний час змогла викинути з голови й справді призабула про його існування, іншого клопоту досить.

Чим їй дорікнули — подарунками?

Крадене. Час признатися чесно.

Майя вже знала, куди піде.

Затиснувши колечко в кулаку й час від часи стискаючи його, аби гострий кінчик прикраси колов долоню, вона рушила через усе село, на протилежний бік, до околиці.

Додому до Агати Колпакової.

Темрява поглинула її остаточно, щойно штовхнула благеньку хвіртку, відзначила на ходу: віконниці на вікнах зачинені, але світло зсередини пробивається, господарі вдома. Та й куди Агаті з сином тут о такій порі діватися.

Ступила на ґанок, постукала в двері.

Відчиняти не поспішали. Зрозуміло, після історії з кільцем Агата уникала Майї, а при зустрічі відверталася й скоро йшла геть. Хоча навряд вона могла побачили з вікна, хто прийшов. Може, вчителька взагалі нікого не впускає після заходу сонця.

Знову грюкнула.

Ще раз, уже сильніше.

Зсередини брязнув засув.

— Ти мені двері винесеш.

Агата стояла на порозі, тримаючи перед собою свічку й впершись вільною рукою об одвірок. На ній — розтягнена довга, до колін, плетена кофта, проста спідниця, на плечах — квітчаста хустка. Зовсім по-домашньому.

— Тобі чого? — голос Агати звучав недружньо.

— Поговорити, — видихнула Майя, додавши з запізненням: — Вибач.

— Нічого. Говори, слухаю тебе.

— Не тут. Пустиш до хати?

— Ні.