Читати книгу - "Руденька"

Ми приземлилися в Тель-Авіві вночі… Я сиділа на передньому сидінні таксі, мама – ззаду… У машині грала чуттєва ізраїльська музика… Було сумно… чомусь. Напевно, у всьому була винна гарна пісня… а можливо, обставини, за яких її довелося слухати. Водій таксі добре говорив англійською: він розповідав мені про вічний Єрусалим і рекомендував місця, які конче треба відвідати. З одного боку, мені було приємно слухати його добродушні поради – це вселяло в мене надію на те, що я схожа на здорову людину. З другого боку, я усвідомлювала: в машині темно, і він просто не може бачити колір моєї шкіри й очей. Я не стала засмучувати його і називати справжню причину, через яку він віз нас до Єрусалиму. Він привіз нас до готелю пізно вночі, щиро попрощався з нами, і я від усієї душі подякувала йому за цікаву розповідь про визначні пам’ятки Ізраїлю.

Наступного ранку у нас був призначений термін у клініці «Hadassa». Мене мав оглядати один з найповажніших фахівців світу. Я пам’ятаю його ім’я… Ярон Ілан. Термін був призначений на восьму ранку. Я ніколи не любила рано вставати, але цей ранок був іншим… Саме «іншим». Мене розбудила мама, яка як завжди, ніжно зі мною говорила… і не тільки вранці. Але щось було не так. Мене все дратувало і доводило до сказу. Я не могла зрозуміти саму себе і причину своєї поведінки. Було таке дивне відчуття, наче просто не можеш контролювати ні себе, ні свої вчинки, ні свої слова… Мама спокійно мене терпіла, але я бачила, як вона засмучується. Мені хотілося вибачитись, та навіть власне щире бажання вибачитися перед коханою людиною, яка вдруге в житті проходила через справжнє пекло, дратувало. А найдивніше – мені хотілося плакати від того, що відбувалося у мене всередині. Мама думала, я нервую через термін, але термін тут був ні до чого. Я не розуміла, що зі мною відбувається. І мені хотілося спати, як ніколи… Була ще одна причина, через яку я божеволіла: 2 липня… мій термін… день народження мого любого брата.

Я пам’ятаю величезну клініку, в якій я не побачила жодного англійського слова. Мене це дратувало. Я пам’ятаю, як мама пішла подзвонити татові й Геночці й попросила мене трохи почекати. А в мене було тільки одне бажання: знайти яке-небудь місце, де я зможу поспати до того, як мама повернеться. Головою я розуміла, що спати немає сенсу, що це просто безглуздо… бо скоро термін. Але я все-таки пішла шукати місце, де зможу посидіти чи полежати. Було байдуже, де спати… хоч на підлозі, як часто це роблять люди в аеропорту. Так і не знайшовши підхожого місця – мене геть усе не влаштовувало, – я заблукала. Це розлютило мене ще більше. Я загубила маму. І я усвідомлювала те, що погано розумію… мене це лякало. Я поглядала на стрілки годинника, які впевнено наближалися до восьмої, і злилася на себе і на маму, від якої я сама кудись пішла. Нарешті ми зустрілися… Вона була налякана, бо довго не могла мене знайти, і теж ходила колами по клініці. Звісно, мама залишилася у всьому винною. Її пропозиція щось попоїсти викликала у мене черговий напад агресії…

О восьмій годині нас прийняв професор. Я пам’ятаю його серйозне зосереджене обличчя і погляд. Пам’ятаю стіл у його кабінеті. Мама сказала йому, що я говорю англійською. Він про щось мене запитував… елементарне. На всі питання у мене була та сама відповідь: «Даруйте, можна я трохи посплю і потім відповім?…» Я розуміла, що сиджу навпроти того, заради кого ми сюди прилетіли, і зараз верзу дурниці, але я не могла себе контролювати. Над усе на світі мені хотілося спати. Він дивився на мене зляканими очима. На цьому все закінчилося… Я просто підклала руки під голову, схилившись на його стіл, мов на шкільну парту, в черговий раз безглуздо перепросилася і вирішила поспати. Мамі він потім сказав, що мою поведінку можна охарактеризувати одним словом: «напівкома».

Що я пам’ятаю ще… це ліжко в коридорі й білу стелю. Я не пам’ятаю, скільки я там лежала – у пам’яті лишився тільки колір стелі. Мені здавалося, що я лежу там вічно. Я смикала якихось лікарів, які проходили повз мене, і запитувала у них, коли мене звідси заберуть. Вони відповідали одне й те саме: «Як тільки звільниться місце в палаті». Пам’ятаю, яке полегшення відчула, коли біла стеля з лампами на ній замиготіла перед очима: мене везли до палати… Моїми сусідами виявилися літні люди, від яких мене відокремлювали ширми… Періодично ширми трохи піднімалися, і я щиро пораділа за сусідку-бабусю: вона у свої вісімдесят чи й дев’яносто літ мала ідеальний манікюр і червоний лак на нігтях…

Пам’ятаю нескінченні крапельниці, уколи, трубки, катетери, десятки англо- і російськомовних лікарів, сестер, медбратів… пам’ятаю, як мені кілька разів намагалися пробити трахею… пам’ятаю смажену курку і кока-колу… і контраст з українським лікарем з приватного літака, який не дозволив мені з’їсти соковите зелене яблуко і з посмішкою на обличчі гриз його у мене під вухом… Пам’ятаю високу температуру: мені весь час було холодно. Пам’ятаю маму, яка від мене не відходила: вона приїжджала до мене з готелю, в якому проводила кілька годин на добу. Той готель був навпроти Стіни Плачу… Пам’ятаю, як вона весь час говорила по телефону… і я постійно чула Його ім’я… Гена… Геночка… Геночка… Геночка… Гена… Пам’ятаю уривки фраз: «Геночка сказав…», «Геночка домовився…», «Геночка